Розділ 8: Її ранок. Його повідомлення

Вона сиділа на кухні в бабусі, загорнута у вовняний плед, з кухликом чорного чаю. Осінь там, за вікном, була золота й м’яка. А тут — трохи холоду під ребрами. Не від температури — від відстані.

Ці кілька днів вона писала йому все — думки, сни, смішні історії з дитинства, бабусині пироги, обгорілий бік каструлі, запах яблучної начинки.

Але він мовчав.

І от сьогодні вранці телефон запищав.
1 нове повідомлення. Від нього.

Вона не відкрила одразу.
Стиснула пальці. Зробила ковток чаю. І тільки тоді — натиснула на екран.

«Я не знаю, чим заслужив таке світло вночі.
Але я хочу його берегти.
Дякую. Не зникай, добре?»

Вона наче втратила здатність дихати.

Її перша думка була — перечитати. Друга — зберегти. Третя — притулити телефон до серця, ніби він і є той дотик, якого так не вистачає. І тільки потім — ніжна усмішка. Та, яку бачить хіба віддзеркалення у чайній ложці.

Її щоки запалали, але не від сорому.
Від того, що він відповів. Він побачив. Він почув.
Її.

Її дрібниці. Її осінь. Її старанно написані рядки.

Вона відкрила блокнот.
Той, куди писала йому листи, перш ніж надсилати. І в куточку однієї сторінки, тремтячою рукою, вписала нове речення:

"Я, мабуть, справді трохи стала для нього світлом. А він… стає моїм небом. Глибоким. Мовчазним. І тепер мені є кого чекати."

Вона не знала, як відповісти правильно. Не хотіла лякати. Але й не могла мовчати.

Тож набрала:

Я не зникну. Якщо дозволиш — буду тим світлом частіше.
І теж хочу берегти.
Тебе.

Її пальці тремтіли, коли вона натискала «надіслати».
Але душа була спокійна.
Бо вперше — це було взаємно.