Розділ 7: Його ніч. Її слова

Увімкнув телефон тільки пізно ввечері.
У центрі нарешті дали пару годин спокою  — рідкісна розкіш. Інтернет слабкий, але стабільний. Як і він сам. Звичний. Мовчазний. Іронічний. Зайшов у додаток без очікувань. І побачив — п’ять довгих повідомлень.

П’ять.
Від Неї.
Від тієї, яка досі не знає, як він виглядає.
І яка вже стала ниткою у його нічній реальності.

Він відкрив перше.

��� «Привіт, Людино з тінню…»

Він ковтнув слину. Несвідомо. Як завжди, коли хтось потрапляв у нього глибше, ніж дозволено.
Ніхто не називав його так. Людиною. З тінню — можливо. З тіней — частіше.
Але Людиною?..
Вперше.

У кімнаті пахло кавою з термоса й ліками А у рядках — яблуками, дощем, пледом.
Теплом. Неймовірно людським теплом.

Друге повідомлення.

��� «…уявляла твої руки. Ти, певно, звик тримати щось тверде…»

Його пальці завмерли. Бо вона вгадала. Болісно точно.

Він опустив очі на свої долоні — шорсткі, натреновані. Ті, що тримали приклад, автомат, поранених, смерть. А вона хоче, щоб він тримав тісто?.. Щоб щось м’яке не зламалось від його сили?..
Це було неможливо.
Але хотілося.
Такого неймовірно — хоч раз. Навіть у сні.

Третє повідомлення.

��� «Ти снився мені цієї ночі…»

Він не спав цієї ночі. Узагалі. Але прочитав — і захотів заснути. Щоб побачити її в полі. У темному светрі. Хай навіть без обличчя.
Головне — поруч.
Без слів.

Йому раптом здалося, що її тиша лікує краще за всі психологічні протоколи, які він проходив. Бо вона нічого не вимагає. Не лізе у його страхи. Просто… дає тишу. Якої він не мав з 24 лютого. З першої тривоги. З першого вибуху.

Четвертий лист.

��� «Їж. Спи. Не мерзни.»

У нього затремтіла щелепа. Несильно. Непомітно. Але вперше — від ніжності.
Бо саме цього йому не вистачало.

Не "тримайся", не "герой", не "тримай наш фронт", не "пишаємося"...
А — "не мерзни".
Просте, як обійми. Без пафосу. Без плакатів.

П’ятий. Завершальний.

��� «Я привезу тобі осінь…»

Він провів пальцем по екрану. Повільно. Як по її щоках. Якби міг.
І раптом — захотів чекати.
Захотів, щоб вона повернулася.
Не тільки до інтернету. А колись — у реальність.

Його реальність, у якій було надто багато вогню. А вона писала про пиріжки, яблука і сни. І в цьому — був сенс.

Він не відповів одразу. Просто закрив очі. Притис телефон до грудей. І дозволив собі розкіш: уявити, що вона сидить поруч. Тихо. І чекає, поки він знайде слова.

Тільки під ранок, перед підйомом на заняття, він нарешті написав:

Я не знаю, чим заслужив таке світло вночі.
Але я хочу його берегти.
Дякую. Не зникай, добре?