Розділ 6: Листи з осіннього блокнота

— слова, які чекали інтернету, але не чекали дозволу на ніжність

Лист 1 — день перший

Привіт, Людино з тінню.

Я пишу, поки бабуся варить суп. На плиті шкварчить олія, надворі дощить, а я сиджу біля вікна, загорнута в плед, і уявляю, що ти десь поруч. Не фізично. Просто є.

Я не знаю, чи ти зараз маєш добрий день. Але мені хочеться вірити, що десь у тебе на столі — яблуко. Або хтось пройшов повз із запахом кориці. Бо я б хотіла бути тим — випадковим добром у твоїй тіні.

Лист 2 — день другий

Сьогодні ми пекли пиріжки з повидлом. І поки я ліпила, уявляла твої руки. Ти, певно, звик тримати щось тверде — зброю, інструкції, себе в руках. А я хочу, щоб колись ти тримав щось м’яке. Ніжне. Просте. Наприклад — тісто.

Я хочу, щоб ти побачив світ, де руки не руйнують, а ліплять. Де після болю — лишається форма. І навіть коли всередині гаряче, ззовні — спокійна, рум’яна кора.

Лист 3 — день третій

Ти снився мені цієї ночі. Ми стояли у полі — не яскравому, не ідеальному. Просто — поле після дощу. Ти був у темному светрі, обличчя розмите, але я чомусь знала: це ти. Ми не говорили. Просто дивилися на обрій. А мені було добре.

Я не знаю, чи снився я тобі. Але якщо колись — залиш мене в тій тиші. Не проганяй. Я там лишитись хочу.

Лист 4 — день четвертий

Тут, у бабусі, я читала старі листи, які вона писала дідусеві на фронт. І знаєш, у них — така простота. “Їж. Спи. Не мерзни.” І водночас — стільки любові. Без поезії. Але з серцем.

Мені здається, я тебе теж так люблю. Ще не "любов’ю", бо це гучно. Але… якось по-дідусівськи. Турботою. Тишею. Тим, що залишаєш людям, коли сам уже мовчиш.

Лист 5 — день п’ятий (останній)

Завтра я повертаюсь. І з одного боку — хочеться додому, до ритму, до кави з автомата в універі, до моїх книжок. А з іншого — я боюсь, що коли повернусь, щось зміниться.

Бо поки тут, я ніби зберігала нас. Як у скриньці. Як тонку нитку. Але я вірю — ти не втомився. І не зникнеш.

Я привезу тобі осінь. На словах, у пальцях, у тіні.
А ти — залишайся. Добре?

Після цих п’яти листів вона не змогла стриматись — щойно з’явився інтернет, вона все скопіювала й надіслала в чат, один за одним.

А потім — тихо додала:

Я не знаю, як це сталося. Але ти для мене — вже більше, ніж чат.

І зачекала.
Не з нетерпінням. А з трепетом.