Розділ 5: Осінь між нами

ЗОРЯНА

Поїзд гойдав її плавно, як материнські руки. За вікном — пейзажі, що змінювались зі швидкістю думок. Жовте листя, голі дерева, сіре небо… Осінь пахла димом, кавою з вокзалу й трохи смутком. Таким, що лоскоче зсередини, але не душить.

Сиділа біля вікна, загорнута в свій светр, навушники тихо шепотіли джаз. У рюкзаку — книжка, термос і записник, якого вона так і не відкривала вже тиждень. Бо вся вона — тепер у телефоні. В його словах.

Я їду до бабусі. На тиждень. Мене трохи не буде вдень — там слабкий інтернет. Але якщо що — я буду писати тобі листи. У нотатник. А потім кидати. Домовились?

Відповідь прийшла швидко.

Домовились, Малеча. А я напишу тобі голосом. У голові. І відправлю серцем.

Вона посміхнулася.

У тебе всередині, мабуть, ціла пошта. Глибока така. Польова.

Та ти навіть не уявляєш. Там мішки слів, які ніколи не сказані. І тільки ти їх розпаковуєш.

Їй закортіло торкнутися його руки. Просто, по-людськи. Вперше за всі ці дні — не слова, не крапки, не рими. А дотик. Але дотиків поки не було. Тільки чати. І серце.

МАРКІЯН

Він сидів у кріслі біля вікна, на колінах — теплий плед. Надворі хмурилось, дощ невидимими нитками скрадався по склу.

В його руках — телефон. Відкритий чат.

Її повідомлення стали як дихання. Регулярні. Спокійні. Живі. І якось непомітно стали необхідністю.

Твоя бабуся знає, що її онука навчила солдата знову вірити словам?

Ні. Але вона  вміє варити глінтвейн. І пече хліб із кіркою, що хрустить, як осіннє листя.

Хліб, листя, вогонь. Ти — як маленький притулок. Я би там залишився, якби міг.

Зоряна зітхнула, дивлячись у вікно. Поїзд мчав, але серце наче зупинялось у кожному його слові.

А ти? Що в тебе зараз?

Тиша. Після реабілітації. В кімнаті пахне яблуками — хтось поставив миску на стіл. І я щойно впіймав себе на думці, що ці запахи не викликають тривоги. Бо ти є.

Я — твій ароматичний стабілізатор?

Ти — мій спогад, що в цьому житті ще щось м’яке.

Наступного ранку

Вона прокинулась у бабусиній кімнаті — біля вікна вишивані фіранки, старенький дерев’яний годинник цокає, і запах кориці десь із кухні.

Під подушкою — телефон. Перший рух — перевірити чат.

Доброго ранку, Малеча.
Уночі був дощ. Я слухав його і думав, як ти.
Мені ніколи не було цікаво, що сниться комусь іншому. А з тобою — хочеться знати.
І хочеться, щоб тобі снилось щось світле. Або я. Але світліший, ніж є.

Серце стиснулось. Вона написала:

А мені снилось, що ми сидимо на лавці. Я не бачу твого обличчя, але тримаю тебе за руку. І з того боку руки — тиша. Але вона мені не страшна.

Це був гарний сон. Тримай мене, Малеча. Навіть уві сні.

Увечері того ж дня

Я сьогодні допомагала бабусі місити тісто. І подумала — ти, певно, не раз бачив руки, що творять руйнацію. А я хочу, щоб ти побачив руки, які творять. Хоча б мої.

Це вже відбулося. Я вже бачу. Навіть через пікселі.
І знаєш — я вже не просто читаю тебе. Я тебе відчуваю.

Вночі

Малеча…

Я тут.

Дякую, що ти в мене з’явилась. Я не питаю — хто ти, скільки тобі, чи яку музику ти слухаєш. Але я знаю, що з тобою я знову не мовчу. Це — велика справа. Для мене.

А для мене — знати, що мене чекаєш. Навіть якщо не в реальному світі. Мені це рятує день.

І в цій тиші між листами, між реальністю та повідомленнями,
народжувалось те, що не потребує підтверджень,
але вже мало значення.

Їхній зв’язок став не просто ниткою — він проростав корінням.