Розділ 3: Після тиші

ЗОРЯНА

Прокинулась рано. Ще навіть будильник не задзеленчав. За вікном розмивався світанок, і крізь шибку падало таке м’яке, блякло-жовте світло, що вона не відразу зрозуміла — ранок чи ще ніч.

В кімнаті все було, як завжди: чашки на столику, розкидані конспекти, спляча Лєра, яка тихенько хропіла, закутавшись у ковдру. Але щось у повітрі вже було інше.

Телефон лежав біля подушки. Зоряна потягнулася до нього й увімкнула екран. Повідомлень — нуль. Жодного "добрий ранок", ніяких сердечок чи гіфок. Але… це ж і не про це було.

Вона згадала його слова — “залишайся. Стільки, скільки потрібно” — і їй стало тепло.

Це був не той теплий ранок, коли хочеться бігти у парк чи слухати музику. Це був ранок із тими першими крихітними ростками — ще несміливими, але живими. Які проростають крізь втому.

Добрий ранок, людино з тінню. Я сьогодні прокинулась і вперше не хотіла тікати з ліжка.

Натиснула «надіслати» — і аж тоді помітила, що посміхається.

МАРКІЯН

Його розбудив не біль. І не медсестра. І навіть не звук мотора за вікном.

Його розбудило якесь внутрішнє... очікування.

Дивне, непритаманне. Він був звиклий до чітких причин: крик — тривога, шум — дія, біль — реакція. Але це… це було ніби тихий поклик — “поглянь”.

Телефон мигтів одним повідомленням.

Він ще кілька секунд лежав, не рухаючись. Вдихнув. Видихнув.

А потім натиснув.

Добрий ранок, людино з тінню. Я сьогодні прокинулась і вперше не хотіла тікати з ліжка.

Він перечитав двічі. Тричі.

І посміхнувся. Справжньо. М’яко. Без звички до суворості.

Ранок кращий, коли хтось чекає, що ти прокинешся. Я, здається, теж не проти залишитися тут. У тіні разом із тобою.

Він встав. Перевірив гнучкість коліна — все ще не ідеально, але вже слухається. Наче й тіло вловило щось — мовби переписка вночі дала не тільки спокій, а й… напрям.

Той день обіцяв бути буденним: заняття з фізіо, коротка консультація з психологом, спроба читати книгу. Але щось у ньому вже змінилось.

Тепер він чекав — відповіді.

ЗОРЯНА

— Зоряно, ти чого така розмріяна? — пробурмотіла Лєра, позіхаючи. — Знову снилось щось романтичне?

Зоряна тільки всміхнулась і кинула у Лєру подушкою.

— Просто... снилося, що хтось говорить зі мною як дорослий з дитиною. Без масок.

— Ого. Це вже небезпечно. Бо від таких розмов — або закохуєшся, або ламаєшся.

— Я краще — виросту, — тихо відповіла вона і підійшла до дзеркала. Її очі світились. Трохи інакше.