Розділ 2: Слова, які легші за тишу

ЗОРЯНА

Лєра давно заснула — у навушниках і з маскою на очах. Її дихання ритмічне, майже заспокійливе. А от у Зоряни в голові крутилася карусель — думки плутались, немов нитки, які ніяк не звести в вузол.

Вона глянула на телефон без особливої надії. Повідомлення було.

Болить там, де не видно. А в тебе?

Просте. Без смайлів. Без самопрезентації. Без «Гей, красуне».

Вона відчула, як щось незнайоме защеміло під ребрами.

У мене болить там, де не слухають. Де всі говорять, але не чують. І хочеться просто когось знайти. Навіть якщо лише на п’ять хвилин.

Відповідь прийшла не одразу. Але прийшла.

Це як біль м’язів після поранення. Всі кажуть: “нічого, заживе”, а ти знаєш — воно вже інше. Воно ніколи не буде, як раніше.

Вона притисла телефон до грудей.

"Хто ти, людино з тінню?" — подумала вона. Але не спитала.

То, може, ми обидвоє зламані?

А може, просто втомлені. Але ще тримаємось.

МАРКІЯН

У кімнаті пахло аптекою і старим деревом. Ліжко було трохи за м’яке, ковдра — не своя. І хоча годинник показував майже першу ночі, сон не приходив. Тіло мовчало, але розум снував спогади — ривки команд, блиск фар, і звук, якого ніколи не забути: глухий вибух, далі — тиша.

Маркіян тримав телефон у руці. Дивувався, що взагалі пише. Дивувався собі.

Ця незнайомка — вона не тисне. Не питає, ким він був. Не хоче фото. Вона просто… відповідає.

Знаєш, — написав він. — Ти пишеш словами, якими я думаю, але не озвучую.

Бо я теж не вмію озвучувати. Я — навпаки. Зашиваю чужі тіла і не знаю, як залатати власну душу.

Ти лікар?

Починаю. Ще вчуся. Але дуже хочу бути такою, що дотиком полегшує. І словом — теж.

Він усміхнувся. Мимоволі.

"Дотиком полегшує". Як давно його не торкалися просто так — без болю, без жалю, без інструкцій.

Малеча, якщо ти так далі писатимеш, я ще повірю, що тут є щось світле.

Зоряна зависла на слові «малеча». Її ніхто так не називав. Але звучало не принизливо, а ніжно. Наче хтось вкрив пледом з екрана.

А ти — людина з тінню. Але твоя тінь — тиха. Мені в ній спокійно.

Можна я залишусь на хвильку в твоїй тіні?

Залишайся. Стільки, скільки потрібно. Мені теж тихо з тобою.

І ця ніч, така сама як інші, стала іншою. Без обіцянок. Без облич. Без зізнань.

Просто слова, які лягли між ними — ниткою. Невидимою, але міцною.