Епілог

Сонце згасало над садом маєтку, і сутінки ніжно торкалися веж, немов сама ніч поспішала благословити їхній союз. У повітрі витав запах троянд і свіжості після короткого дощу. Світ ніби затамував подих.

Коли Том і Еліза стояли під вівтарем, кожен їхній подих лунав гучніше, ніж слова священика. Він бачив тільки її — тремтіння вій, блиск очей, теплоту обличчя, що здавалася світлом серед усіх присутніх. Коли він вимовив обітницю, його голос зривався від хвилювання, бо в кожному звуці звучало не просто "люблю" — а "належиш мені серцем, душею, подихом".

Коли вона відповіла, її голос був як м’який дзвін — тремтливий, чистий, щирий. Її щоки паленіли, і Том, дивлячись на неї, подумав, що ніколи ще не бачив нічого прекраснішого. Її усмішка, як благословення. Її руки в його руках — нова клятва, висічена у вічності.

Під музику струн він повів її в танці. Зала сяяла світлом сотень свічок, а їхні рухи були, наче мова двох душ, які вперше відважились говорити без слів. Її сукня ковзала по підлозі, як тінь полум’я, його дихання торкалося її скроні. І всі, хто спостерігав, бачили лише ніжність, але між ними — між поглядами, між паузами, між дотиками — палав вогонь, що не міг приховатися за найстриманішою усмішкою.

Коли музика стихла, вони поїхали додому. Карета погойдувалась у ритмі їхніх сердець. Слова були зайвими: тільки пальці, що спліталися, і мовчання, густе, як мед.

Маєток Хіддлстонів зустрів їх урочистою тишею. Вітер гойдав штори, у коридорах пахло деревом і лавандою. 

Том узяв свічку, і її полум’я коливалося в його руці, немов живе серце.  Еліза слідувала за ним, коли він відчинив двері до їхньої спальні. Все було залите м’яким золотим світлом: важкі завіси, ліжко з вишитими простирадлами, візерунки тіней на стінах.

Еліза стояла, ніби боялася зробити крок — така ж гарна, як у перший день, коли він її побачив. Плечі Елізи здригались від подиху, і він відчував, як повітря між ними тремтить, наповнене передчуттям. Том підійшов ближче — дуже повільно, як людина, що входить у сон, якого чекала все життя. Її руки тремтіли, коли він торкнувся шанобливо, ніби торкався самої сутності свого щастя.

Їх не потрібно було навчати любові — вона просто зійшла між ними, як світанок. У тиші, під мерехтінням свічок, він шепотів її ім’я, а вона усміхалася, бо знала: це ім’я вже належить йому.

Зовні стих вітер. Ніч схилилася до вікна, щоб підслухати їхню клятву, вимовлену без слів. Клятву бути разом у радості й горі, у спокої й бурі, у кожному дні, який подарує їм доля.

І коли остання свічка здригнулася, вони злилися у світлі її полум’я — двоє, що нарешті стали одним.