8

Містер Томас Вільям Хіддлстон міс Елізі Мередіт Вудворд

"Моя Елізо, моя згубо і моє спасіння,

Я пишу ці рядки, не в силах ані спати, ані вдихнути повітря без присмаку Вашого імені. Те, що сталося сьогодні в парку, не піддається поясненню — бо жодне слово людської мови не може вмістити того, що я відчував, коли Ваші пальці торкнулися моїх.

Той дотик… він спершу здавався випадковим, але став вироком. Усе навколо зникло: сміх, кроки, шелест суконь, навіть спів птахів затих, ніби сам світ схилився, щоб не заважати двом безумцям, які зухвало кинули виклик пристойності.

Коли сьогодні наші пальці зустрілися, то був лише ввічливий поцілунок — такий, що личить джентльмену й кожній леді. Але вже за мить я зрозумів: мені не вистачить цієї пристойності, як не вистачає повітря перед бурею. Ви стояли переді мною: світле волосся, у яке заблукало сонце, і ті сірі очі, де я побачив грозу. І коли, не стримавшись, нахилився до Вашої руки, то не просто поцілував її — я присягнув. Не словами, а шкірою. І Ви, здається, відчули те саме, бо не відвели погляду, не зробили кроку назад.

Ваш погляд — схвильований, і трохи насмішкуватий — спалив усі мої наміри лишитися стриманим. І тоді я прошепотів те, що, мабуть, зробить мене вигнанцем із Вашої пам’яті, але вже пізно повертати слова: "Якщо я не матиму права називати Вас своєю, то хай цей гріх принаймні залишить на мені Ваш подих". 

А потім… о, Елізо. Те, що сталося далі, я ніколи не зможу забути, хоч би й прожив тисячу життів. Мить, коли я торкнувся Ваших вуст, така коротка, що її  годинник не зафіксує, але достатня, щоб світ перевернувся. Ваш подих змішався з моїм, і я раптом зрозумів, що все, що було до цього дня, — лише очікування. Ви тремтіли не від страху, а від того ж шаленства, що охопило мене. І коли Ви відхилились — не від образи, а щоб сховати усмішку, я вперше у житті зрозумів, що здатен на злочин, якщо він приведе мене до Вас.

Якби Ви знали, що сталося в мені після того поцілунку. У мені борються два чоловіки: той, ким мене виховали бути, і той, ким я став поруч із Вами. Перший волає про честь, обов’язок, розсудливість. Другий шепоче лише одне: ще раз.

Я не певен, ким із них я стану завтра, але нині, цієї ночі, я належу Вам цілком. Якщо Ви прокинетесь і згадаєте мене, бодай на мить, вважайте, що моє життя прожите не даремно.

Якщо ж завтра Ви зустрінете мене холодним поглядом, я прийму це як кару. Але сьогодні, в цю ніч, я хочу лиш одного — ще раз пережити ту мить у своїй пам’яті. І якщо це гріх, то, клянусь, це найсолодший із усіх, що створив Господь.

Ваш — нестримно, небезпечно, без тіні каяття,
Том"

Міс Еліза Мередіт Вудворд до містера Томаса Вільяма Хіддлстона

"Мій Томе,

Ви написали мені, мов людина, що стоїть на краю безодні, і, повірте, я читаю Ваш лист, відчуваючи той самий вітер, що здіймає поділ моєї сукні й шепоче: стрибни, якщо наважишся.

Я мала б Вас засудити. Сказати, що Ваш вчинок безчесний, що той поцілунок був образою жіночій гідності. Я мала б спалити Ваш лист, як доказ безумства. Але… я перечитую його втретє, й замість попелу в мені палає вогонь.

Том, я пам’ятаю все.
Ту секунду, коли Ви нахилилися: Ваш подих торкнувся моєї долоні, і в мені прокинулося щось таке давнє й заборонене, що серце перестало слухатись. Коли Ви прошепотіли ті слова… о, якби хтось інший посмів би так! Але Ваша зухвалість не звучала як виклик — це було благання, гаряче, як розпечене залізо.

І тоді Ви поцілували мене. Не як леді, не як суспільний обов’язок, не як доброчесність. Ви поцілували мене як чоловік, який нарешті втратив контроль. І я не лише дозволила це — я відповіла. Так, Том, я не відступила. Я відчула, як Ваші пальці стискають мою руку, і весь світ, із його правилами, родами, статками, розчинився в тій короткій, безсоромній миті.

Мені мало бути б соромно. Та я не хочу жалю. Бо вперше у житті я була не леді, не донькою, не нареченою, яку можна вигідно видати. Я була живою. І коли Ви відійшли, а я залишилася стояти під тим дубом, у мене тремтіли не коліна — тремтів світ.

Тепер я не знаю, як поводитись, коли знову Вас побачу. Мої пальці зрадливо шукають відчуття Вашої руки, а серце — Вашого голосу. Я боюся себе, бо, здається, ще один такий погляд, і я зроблю щось, за що не пробачить мені жоден батько, жодна подруга, жодна мораль.

І все ж, я не шкодую. Бо кожна жінка бодай раз у житті заслуговує на мить, коли її губи скажуть не те, що треба, а те, чого прагне душа.

Якщо Ви і справді вважаєте це гріхом, то нехай же я буду Вашою спокутою. А якщо це безумство, то хай воно триватиме довше за розум.

Ваша — у полоні,
Еліза"