7

Міс Еліза Мередіт Вудворд до містера Томаса Вільяма Хіддлстона

"Мій найнебезпечніший із джентльменів,

Ваш лист ще пахне вином, трояндами й тим нечемним полум’ям, що ховається між рядками, як дотик Вашої руки, який досі палає на моїй шкірі. Ви, без сумніву, знаєте, як беззбройною може зробити жінку не меч, а лише погляд — той самий, що Ви кинули мені, коли світло канделябрів тремтіло в кришталевих келихах, а батьки покинули нас на кілька хвилин у вітальні.

Ви сказали тоді щось таке нечемно-правдиве, що я мала б образитись, відвернутись. Але натомість я відчула, як усі приписи моралі раптом стали смішними. Ваш голос, низький і трохи зухвалий, пролунав у моїй голові довше, ніж годинник у холі б’є північ.

Ви торкнулися моєї руки, ніби ненароком. Але ж Ви знали, Том (так, я маю нахабство більше не ховатись за офіційними формами!), що то не було випадковістю. У тому дотику була небезпека — така, що змушує серце битися в скронях, наче воно шукає виходу назовні.

Я мала б писати стримано, як личить леді. Але що робити, коли Ваша присутність живе у мені, як запах жасмину у волоссі після вечора, коли всі вікна розчинені, а ніч тепла й млосна? Коли я заплющую очі, бачу Вашу постать, схилену ближче, ніж дозволяє пристойність і знову чую Ваші слова...

Ви сказали мені, що я небезпечна. Але, Том, Ви — мій гріх, за який я ще не готова просити прощення.

Зізнаюсь: сьогодні я дивилася на своє відображення й уперше зрозуміла, що тіло може тремтіти не від страху, а від пам’яті. І коли вітер розплутав моє волосся, я подумала: можливо, Ви теж згадуєте цей дотик? Можливо, це й є та невидима нитка, що тримає нас, навіть коли між нами океан традицій, титулів і холодних обов’язків?

Я не повинна цього писати. Але я хочу. Бо відтоді, як Ви назвали мої очі кольором передгрозового неба, світ навколо здається трохи темнішим без Вас.

Ваша (хай навіть на відстані),
Еліза"

Томас Вільям Хіддлстон до міс Елізи Мередіт Вудворд

"Моя найдорожча, моя непокірна Елізо,

Ваш лист я перечитував під свічкою стільки разів, що віск, здається, запам’ятав Ваше ім’я. І щоразу, коли очі торкаються слів «Ви — мій гріх», мені хочеться стати святотатцем без розкаяння.

Я не мав би писати. Не мав би навіть думати про Вас у такий час ночі, коли весь світ спить, і лише тиша дозволяє бути чесним. Та хіба існує заборона для серця, яке відтоді, як Ви залишили вітальню, живе у постійному безладді?

Ви питаєте, чи пам’ятаю я той дотик. Елізо, він став моїм вогнем. Він спалює кожну розважливу думку, кожен аргумент розуму. Я намагаюся говорити з людьми — і ловлю себе на тому, що шукаю Вашу усмішку у кожній жіночій рисі, кожному русі руки. Але марно. Є лише Ви і відстань, яку я ненавиджу.

Тому прошу Вас, мій розум і моє безумство водночас: у неділю, коли товариство знову вирушить на прогулянку в парк Ланглі, з’явіться, наче випадково. Нехай усі повірять, що це лише збіг: погідна днина, спільне коло, зустріч на алеї. Але Ви і я знатимемо, що то не випадковість, а змова двох сердець, які більше не можуть мовчати.

Я чекатиму Вас біля старого дуба, що росте поруч зі ставком. О пів на четверту. Я прийду пізніше за всіх, аби ніхто не звернув уваги. Якщо зможу торкнутися Вашої руки хоча б на мить, світ знову стане на місце.

Я знаю, що це безрозсудно. Але, Елізо, розсудливість — то не чеснота, коли на кону стоїть душа.

Якщо Ви не прийдете, я зрозумію. Та якщо прийдете… тоді хай навіть увесь Лондон гуде про наші імена, я не пожалкую.

Ваш, з кожним рядком усе менше володар над собою,
Томас Вільям Хіддлстон"