6

Міс Еліза Мередіт Вудворд до містера Томаса Вільяма Хіддлстона

"Мій дорогий Том,

Якби Ви знали, скільки разів я перечитувала Ваш лист… Спершу з обережністю, як дівчина, що боїться довіритися власному серцю. Потім, як жінка, котра вже не має сили й бажання приховувати те, що відчуває.

Ви просите візиту, і я не можу, та й не хочу Вам відмовити. Мій батько, якому я обережно натякнула, що Ви бажаєте відвідати наш дім, відповів, що "джентльмен із доброго роду завжди бажаний гість у Вудворд-Холі". Ви бачите, навіть найрозсудливіші люди здатні на певну поблажливість, коли мова йде про молодого лорда з бездоганною репутацією.

Я не певна, чи готова сама. Не до візиту — до того, що він означає. Ви пишете, що прагнете, аби наше спілкування не здавалося світові чимось непристойним. І все ж, Том, якби Ви знали, що в мені прокидається щоразу, коли Ви вимовляєте моє ім’я, то, певно, зрозуміли б, що жоден світ не зможе зробити нас більш винними, ніж уже зробили наші власні серця.

Я пам’ятаю Ваші слова про мої очі: "сірі, мов море перед бурею". То знайте, буря справді насувається. Бо щоразу, як думаю про Вас, відчуваю, ніби вітер уже здіймає хвилі десь глибоко всередині мене.
І я не певна, чи хочу, щоб ця буря вщухла.

Моя мати, звісно, хвилюється. Вона надто добре бачить, коли її донька задумлива без видимої причини. Тому, якщо Ви й справді прибудете наступного тижня, зробіть вигляд, що наша розмова — лише світська чемність, невинна, як аромат жасмину у травні.
А я… я зроблю вигляд, що мені байдуже, коли Ви торкнетесь моєї руки під приводом привітання.

І все ж, Том… Не поспішайте називати це коханням. Хай це слово дозріє, як літній вечір після дощу. Хай сам Бог вирішить, що ми — не гра випадку, а щось глибше, ніж розмова при свічках.

Я чекатиму Вас.
І, можливо, навіть дозволю собі одну мить забути, що в цьому домі є свідки.

Ваша у думках, хоч не на словах,
Еліза М. Вудворд"


 

Томас Вільям Хіддлстон до міс Елізи Мередіт Вудворд
 

"Моя Елізо,

Як мені віднайти слова, коли жодне з них не здатне вмістити того, що сталося того дня у Вудворд-Холі? Усе, що було сказане чи не сказане між нами, досі живе в мені — не спогадом, а пульсом.

Я прибув із наміром бути взірцем стриманості, з гідністю, яка личить джентльмену. Але, Боже, як швидко всі добрі наміри розсипаються, коли Ви поруч. Я пам’ятаю, як Ви підвелися назустріч мені — у світлі вікна Ваше волосся сяяло золотом, і я подумав: якби сонце мало обличчя, воно було б схоже на Ваше.

Ми говорили про дрібниці: про погоду, про сад, про Лондон, — усе це видавалося мені лише приводом, аби чути Ваш голос. Але потім мить, така коротка, що могла б бути звичайною, якби не стала вічністю. Ваші батьки вийшли до передпокою — здається, давали слугам якісь розпорядження. І раптом уся вітальня занурилася в тишу, що здавалася майже живою.

Я не знаю, хто з нас зробив перший рух. Можливо, Ви. Можливо, я. Але я пам’ятаю, як моя рука торкнулася Вашої. Не так, як вітаються знайомі, і не так, як дозволяє етикет. А так, ніби все моє життя чекало саме цього дотику. Ваша долоня була прохолодна, але під пальцями я відчув пульс — рівний, сильний, упертий. Ви не відвели руки. Ви не злякалися. І я зрозумів, що в ту мить ми обоє переступили межу, за якою вже не існує "міс Вудворд" і "містер Хіддлстон". Є лише Ви і я.

Ви дивилися на мене так, що мені здавалося: якщо я зроблю ще один крок, то зруйную весь світ, який ми знали. І, можливо, саме тому я не зробив його. Я лише схилив голову ближче й прошепотів майже несвідомо:
"Якби не повага до Вас, я б не зупинився".

Ваш подих здригнувся, і я відчув, що Ви почули мене — не вухами, а десь глибше. Потім ми обоє відступили, так, ніби щойно уникли чогось небезпечного. І водночас, найсправжнішого у нашому житті.

Коли Ваш батько повернувся, я вже знову був тим самим стриманим гостем. Але, Елізо, я не зміг більше слухати, про що він говорить. Бо в голові лунав лише один звук — Ваш подих.

Я не сплю. Не їм. Я пишу цей лист серед ночі, аби не втратити розум від спогаду про те, як Ваша рука лежала в моїй. Ніхто не повинен знати, що це значило. Але ми знаємо. І цього досить, щоб жоден інший дотик у світі не мав сенсу.

Я не наважуюсь просити Вас про зустріч. І все ж… якщо доля знову зведе нас під одним дахом — я не обіцяю, що матиму сили зупинитися вдруге.

Ваш — у розумі, у тілі, у кожній думці,
Том"