5

Міс Еліза Мередіт Вудворд до містера Тома Вільяма Хіддлстона

"Мій дорогий Том,

Якби Ви знали, скільки разів я брала перо, аби відповісти — і скільки разів залишала сторінку чистою. Кожне слово, яке намагалася написати, здавалося надто крихким, щоб витримати те, що відбувається у мені. Ви змусили мене відчути те, про що я й не підозрювала, ніби сама музика Ланглі не стихла, а продовжує звучати десь у моїй крові.

Ви кажете, що приречені після того погляду. А я, Том, не менш приречена. Бо щоразу, коли заплющую очі, бачу Вас: темний силует проти мерехтіння свічок, рука, що тремтить, торкаючись моєї. І Ваш погляд — такий близький, що, здається, варто було лише зробити крок — і ми обоє втратили б будь-яке право на спокій.

Ви питаєте про надію. А я питаю себе: чи не надто пізно нам намагатись залишитися розсудливими? Мені здається, кожен Ваш лист стирає частину відстані між нами, і ось тепер — вона майже зникла.

Я намагалась бути розумною. Повірте, намагалась. Казала собі, що Ви не для мене. Що світ дивитиметься на нас із осудом. Що Ваше прізвище звучить голосніше за моє серце. Але як мені змусити себе не відчувати? Як забути той шепіт — "Якби дозволено було чоловікові втратити розум від однієї жінки..."
Ви не мали права так говорити, Том. І все ж, якби Ви не сказали цього, я, можливо, так і не дізналася, що теж можу втратити розум.

Коли Ви пишете, що бачите мене у дзеркалі — я ловлю своє відображення й теж бачу Вас. Не очима, а пам’яттю. Ви стали тінню на моїй шкірі, відгомоном у моєму подиху. Я боюсь того, що Ви пробудили в мені, і водночас... не хочу, щоб це зникло.

Якщо Ви коли-небудь знову промовите моє ім’я так, як того вечора, я не певна, що зможу зробити крок убік.
І, можливо, не зроблю.

З тривогою, яку Ви самі ж навчили мене називати ніжністю,
Ваша Еліза"

Містер Томас Вільям Хіддлстон до міс Елізи Мередіт Вудворд

"Моя Елізо,

Якби Ви знали, як нетерпляче я чекав Вашого листа — кожен світанок здавався нескінченною годиною очікування. І коли, нарешті, побачив Ваш почерк, серце моє завмерло так, ніби весь світ перестав дихати. Ви не можете собі уявити, що Ваші слова чинять зі мною. Вони спалюють, і водночас лікують.

Я перечитую Ваші зізнання — і бачу Вас перед собою, ніби стоїте тут, у моєму кабінеті, біля вікна, де вітер колише завісу. Я бачу Ваші очі — ті сірі, неспокійні, мов море перед бурею. І Ваше волосся — світле, як ранкове сонце, коли воно ще соромиться світити на повну. Ви — стихія, Елізо, і жоден чоловік, який хоч раз торкнувся її, не може залишитись цілим.

Ваші рядки про тривогу, про небезпеку, — я їх розумію. Бо сам відчуваю той самий страх. Але скажіть мені, хіба любов, варта свого імені, коли не здатна подолати страх?
Ви боїтеся, що світ осудить наш зв'язок. І, можливо, на це сотні причин. Але я не хочу, щоб навіть тінь підозри впала на Ваше ім’я. Тому я маю єдине прохання: дозвольте мені приїхати до Вудворд-Холу офіційно, під приводом візиту до Ваших батьків.

Я бажаю, щоб кожен, хто нас бачить, розумів: мої наміри чисті, як Ваш погляд. Нехай навіть це ще не назвати любов’ю — хай всі бачать, що це повага, що це гідність. Бо якби я наважився з’являтися у Вашому домі таємно, Ви б не побачили у мені чоловіка, гідного Вашої довіри.

І все ж, дозвольте мені бути щирим бодай на мить: коли я думаю про зустріч, мої думки вже не такі стримані, як мали б бути. Бо кожен рядок Вашого листа дихає не лише розумом, а й серцем. І, Бог свідок, я не певен, чи зможу приховати своє хвилювання, коли знову побачу Вас.

Якщо Ваш батько дозволить мені візит, я прибуду до Вудворд-Холу наступного тижня. І якщо мені пощастить бодай раз побачити, як Ваші сірі очі піднімуться назустріч мені, — я, можливо, нарешті знатиму, що таке спокій.

З найглибшою шаною і з тим почуттям, що вже неможливо назвати просто прихильністю,
Ваш Том"