4

Міс Еліза Мередіт Вудворд до містера Томаса Вільяма Хіддлстона

"Мій люб’язний містере Хіддлстон,

Я мала намір відповісти Вам коротко, з належною стриманістю, як личить леді, котра не бажає живити необачних почуттів. Але, перечитуючи Ваш лист… я збагнула, що така стриманість була б лише вдаваним захистом від самої себе.

Ваші слова занадто щирі, аби їх відкинути, і занадто небезпечні, аби прийняти без роздумів. Проте мушу зізнатись: того вечора в Ланглі я відчула те саме тремтіння, коли наші руки торкнулись у танці. І, так, я помітила, як затрималось Ваше дихання, хоч і робила вигляд, що ні.

Ви мали рацію — музика й справді стихла для мене в ту мить. Можливо, через Ваш шепіт. Можливо, через те, що я раптом забула, як саме слід триматися з чоловіком, котрий так небезпечно говорить пошепки.

Ви пишете про свій необачний вислів, та, зізнаюсь, він не образив мене. Навпаки, він змусив мене замислитися, наскільки довго я ховала власну здатність відчувати. Ви назвали мене світлом, а я, певне, була надто звикла стояти в тіні, щоб повірити, що можу ним бути.

І все ж… Ви згадуєте про статки. Знову. Ніби багатство — це міра серця. Повірте, містере Хіддлстон, жодна сума не здатна купити ту мить, коли двоє людей забувають про весь світ. А саме така мить сталася між нами.

Я не смію назвати Вас Томом — і все ж рука моя мимоволі тягнеться написати це ім’я. Том.
Як дивно воно звучить на папері. Тепліше, ніж личить леді, але чесніше, ніж дозволяє етикет.

Мені не личить говорити про власні почуття. Але коли вечірнє повітря приносить аромат жасмину, я раптом ловлю себе на думці, що згадую не квіти, а Вас. Так, якщо я пахну бузком, то Ви —жасмином. А ще згадую не танець, а мить тиші, коли наші погляди зустрілись поверх келихів вина.

Тож якщо Ви шукаєте надії, містере Хіддлстон — чи, можливо, Том, — то знайдіть її в тому, що я не можу забути того вечора. І Вас — теж.

З повагою, яку вже важко назвати лише повагою,
Е. М. Вудворд"

Містер Томас Вільям Хіддлстон до міс Елізи Мередіт Вудворд

"Моя найдорожча Елізо,

Як безжально повільно рухаються години, коли серце чекає листа. Я перечитував Ваші рядки стільки разів, що, здається, міг би відтворити їх навіть уві сні. І все ж щоразу, коли очі натрапляють на це одне слово, я забуваю дихати. Том.

Ви не можете собі уявити, що сталося в ту мить, коли я побачив це ім’я, написане Вашою рукою. Це не слово — це дотик, це подих, це виклик самому мені. Я, котрий звик до вишуканих поклонів і стриманих усмішок, уперше відчув, що всі правила, якими жив, розсипались на пил.

Ви дорікаєте мені, що я згадую про статки — і маєте рацію. Я робив це не через пиху, а зі страху. Страху, що Ви подумаєте: я можу зруйнувати Ваш світ так само легко, як один необережний чоловік ламає ніжну квітку. Але, Боже мій, Елізо, — я хочу лише схилити коліна перед тією квіткою.

Ви не уявляєте, як я згадую той вечір у Ланглі. Пам’ятаю, як Ви підвели голову, коли я нахилився занадто близько. Як Ваші очі піднялись — холодні, зухвалі — і в ту ж мить стали теплими, мов вогонь у каміні. Ви відступили лише на півкроку. І тоді я зрозумів, що приречений.

Відтоді я бачу Вас усюди. У дзеркалі, у тіні липової алеї, навіть у тиші перед світанком. Ви переслідуєте мене ароматом бузку, якого я не можу позбутися навіть тоді, коли намагаюся переконати себе, що це просто спогад. Але ні — це Ви. Ви, котра стала для мене солодким покаранням.

Ви кажете, що не можете назвати мене Томом уголос. Дозвольте мені тоді самому навчити Вас цього імені. Якщо доля дозволить, я прошепочу його так близько, що ніхто у світі, крім Вас не знатиме, що воно може означати.

Я ніколи не просив нічого, що не міг би отримати. Але тепер я прошу Вас, не серцем, а всією своєю суттю — не позбавляйте мене надії. Бо я вже не можу повернутися до життя, у якому Вас немає.

З пристрастю, яку жоден джентльмен не повинен визнавати,
Ваш Том"