3

Містер Томас Вільям Хіддлстон до міс Елізи Мередіт Вудворд

"Дорога, надзвичайна міс Вудворд,

Як дивно, що кілька рядків Вашого почерку здатні викликати бурю там, де я досі вважав, що панує спокій. Ви навіть не уявляєте, з яким трепетом я розгортав Ваш лист — і як довго вагався, перш ніж наважився його перечитати. Уперше в житті мені здається, що папір здатен дихати, бо кожне слово, написане Вами, живе. Ваш лист дав мені надію, якої я давно не відчував. Надію, що не все у світі визначається родовими гербами й маєтками, що інколи досить лише однієї жінки, щоб розбити всі старі переконання, немов скло під світлом ранкового сонця.

Ви гадаєте, що я наважився стати відвертим і, можливо, маєте рацію. Але відвертість Ваша народила мою. Ви розбурхали у мені те, що я довго вважав небезпечним: щирість. І тепер я, здається, приречений на неї, як птах на небо.

Я згадую ту ніч у домі леді Пемброк: як Ви стояли біля дзеркала, ніби самою своєю поставою викликали на двобій усе суспільство. І Ваш погляд — холодний, спокійний, але з тією іскрою, яку я бачив лише в очах людей, що ніколи не зраджують себе. Якби Ви знали, як мені тоді хотілося підійти — не з чемністю, а з поривом, що порушив би всі правила пристойності! Та я, як завжди, обрав тишу. Тепер же відчуваю, що ця тиша стала моїм найбільшим ворогом.

Ви натякнули на музичний вечір у маєтку Ланґлі. Повірте, я не лише з’явлюся там — я вже живу очікуванням тієї зустрічі. І якщо доля дозволить мені бодай кілька хвилин провести поруч із Вами, я вважатиму це благословенням, навіть якщо доведеться мовчати.

Ви кажете, що не можете обіцяти нічого, крім щирості. Що ж, тоді дозвольте мені відповісти тим самим. Бо якщо колись мені доведеться обирати між спокоєм розуму і тривогою, яку приносять Ваші слова, я без вагань оберу друге.

До тієї миті, коли знову побачу Вас — і, можливо, помічу ту саму усмішку, яку впізнаю з тисячі,
Ваш Т. В. Хіддлстон"

І знову Томас Вільям Хіддлстон до міс Елізи Мередіт Вудворд

"Моя найдорожча міс Вудворд,

Ви пробачите мені, якщо цей лист видасться надмірно щирим, — але я відчуваю, що стриманість, до якої я звик у товаристві, цього разу не лише неможлива, а й безглузда. З моменту нашої зустрічі в Ланглі я перебуваю в полоні відчуттів, що розбурхали мій розум і серце настільки, що жоден розумний чоловік не схвалив би мого стану.

Той вечір, здавалося, розгортався у звичайних світських тонах: музика, усмішки, келихи вина… та лише до тієї миті, коли Ви простягли руку для танцю. Я доторкнувся до неї — і враз зрозумів, наскільки беззахисною може бути людина перед власним серцем. Ваш дотик був холодним, як срібло, але я відчув, що кров у моїх жилах закипіла.

Ви рухались з такою гідністю і легкістю, ніби музика народжувалась із самих Ваших кроків. А коли наші погляди зустрілись поверх келиху вина — короткий, майже випадковий обмін — мені видалось, що час завмер. Я навіть забув дихати. Чи помітили Ви, як руки мої тремтіли?

А ще… та необачна фраза, яку я дозволив собі прошепотіти під час танцю. Я знову й знову згадую її, картаючи себе й водночас не шкодуючи анітрохи. "Якби дозволено було чоловікові втратити розум від однієї жінки — я б обрав Вас, міс Вудворд". Ваш ледь помітний подих, як від ледь торкнутого вітром полум’я, — і тиша, що настала після, — для мене промовистіші за будь-яку відповідь.

Мені не личить говорити про власні почуття з такою відвертістю, але я більше не можу приховувати: Ви стали тим світлом, що переслідує мене навіть у снах. Можливо, Ви вважаєте мене нерозважливим. Можливо, моє становище і мої статки дають Вам привід думати, що я звик володіти всім, чого забажаю. І, можливо, Ви маєте рацію. Але з Вами, Елізо, я вперше відчув, що не можу нічого вимагати — лише сподіватись.

Якщо навіть найскромніша частка Вашої прихильності може бути мені дарована, я вважатиму себе найщасливішим із чоловіків.

З найглибшою пошаною, тривогою і надією,
Ваш Т. В. Хіддлстон"