1

Містер Томас Вільям Хіддлстон до міс Елізи Мередіт Вудворд

"Дорога міс Вудворд,

Від тієї миті, коли я вперше побачив Вас під сяйвом канделябрів у залі леді Пемброк, у мені оселився неспокій, якого я не можу ні назвати, ні позбутися. Ви, певно, й не здогадуєтесь, яку бурю думок здійняла в мені наша коротка розмова — така витончена на словах, але гостра, мов лезо шпаги. Я багато чув про жіночу дотепність, та вперше бачив, як вона сяє так відкрито, не ховаючись за зітханнями чи примруженими поглядами. Ви володієте дивовижним умінням говорити те, що інші ледве наважуються подумати. І при цьому з такою впевненістю, наче світ довкола створений не для того, щоб обмежувати Вас, а щоб слухати. Ця сміливість, мов свіже повітря серед задушливих салонів. Вона бентежить і зачаровує водночас.

Ви дозволите мені зізнатися: упродовж усього вечора я відчував, ніби мене спіймали на невидиму нитку, натягнуту між нашими словами. І чим довше тривала наша бесіда, тим дужче вона мене стискала. Я прагнув знайти аргумент, гідний Вашого розуму, та, здається, з кожною новою фразою втрачав спокій і ясність думки. Ви — загадка, яку серце хоче розгадати, а розум воліє забути.

Я добре розумію, як смішно звучить цей лист із-під пера людини, яка завжди вважала себе взірцем розсудливості. Мій стан, мої статки, моє виховання — усе наказує мені дивитися на життя тверезо. Я мав би прагнути шлюбу з розрахунку, обрати наречену, що зміцнить становище мого роду. Але, Боже мій, яке це все видається бляклим після одного вечора, коли Ви сміялись над моєю надмірною серйозністю, а у Ваших очах спалахував вогонь, від якого мені стало водночас гаряче й холодно.

Мені дорікнуть, що я дозволяю серцю правити над розумом. І, можливо, матимуть рацію. Але скажіть мені, міс Вудворд, чи є в світі щось більш небезпечне й солодке, ніж думка про людину, яка не відповідає жодним правилам, але раптом стає мірилом усіх істин?

Я не насмілююсь говорити про почуття — це слово ще занадто велике для мене тепер. Але я мушу визнати: від тієї ночі, коли Ви дозволили мені торкнутися Вашої руки під приводом галантного прощання, я більше не маю спокою. Ваша постать переслідує мене навіть серед денного світла, а у тиші вечора я ловлю себе на тому, що згадую Ваш голос — і мені здається, що жодна музика не може змагатися з ним.

Якщо цей лист здасться Вам необачним або надто щирим, я покірно прийму осуд. Але якщо бодай на мить у Вашій пам’яті залишився відгук тієї розмови, як тихе ехо, що не хоче згаснути, — прошу, не відкидайте мого зізнання з надмірною суворістю.

З найглибшою повагою і, боюсь, дедалі більшим неспокоєм,
Томас Вільям Хіддлстон

 

Міс Еліза Мередіт Вудворд до містера Томаса Вільяма Хіддлстона

"Шановний містере Хіддлстон,

Я отримала Ваш лист — і, мушу зізнатися, він викликав у мене почуття настільки змішані, що я не відразу змогла вирішити, чи варто мені усміхнутися, чи зітхнути. Ваша щирість, безперечно, заслуговує на вдячність, однак мені важко не помітити, що навіть коли Ви пишете про почуття, не забуваєте нагадати про свої статки, маєтки та становище. Здається, вони йдуть попереду Вас навіть тоді, коли Ви прагнете з’явитися в образі людини простої щирості.

Я, певно, мала б бути вражена тим, що така людина, як Ви удостоїла мене честі своїх думок. Та мушу зізнатися: компліменти, змішані з натяками на "невідповідність у становищах", звучать для мене радше як застереження, ніж як освідчення. Мені важко прийняти зворушення серця від того, хто, здається, у кожному його битті відчуває відлуння соціальних правил.

Ви кажете, що я викликала у Вас неспокій. Повірте, це не перший випадок, коли пан, звиклий до слухняності, розгублюється перед жінкою, котра дозволяє собі мати власну думку. Але повірте мені, містере Хіддлстон, для нас, жінок, цей неспокій не розкіш, а буденність. Ми живемо у світі, де будь-яке слово, сказане з розумом, сприймається як виклик; де навіть чесність потребує обережності. І все ж… я не можу заперечити, що Ваш лист зворушив мене більше, ніж я готова визнати. У кожному рядку я відчула боротьбу між тим, ким Ви маєте бути, і тим, ким, можливо, бажали б стати. І хоча Ви прагнете розуму, я читаю між рядками — серце. Трохи горде, трохи невпевнене, але справжнє.

Я не маю ані маєтків, ані впливових родичів, щоб рівнятися з Вами. Мої скарби у книжках, у словах, у спостереженнях за людською природою. І якщо Ви шукаєте жінку, яка зуміє прикрасити Ваш титул і мовчки кивати на кожне Ваше слово — Ви звернулися не за адресою. Але якщо Ви справді прагнете бути почутим не заради свого імені, а заради себе — тоді, можливо, ми обоє стоїмо на порозі чогось дивного й небезпечного…

Я не обіцяю Вам нічого окрім щирості. Але, як Ви самі написали, часом одна розмова може залишити слід глибший, ніж десяток балів і тисяча поклонів.

З повагою (та з легкою усмішкою, яку Ви, певно, впізнаєте),
Еліза Мередіт Вудворд"