"У мене були плани"

Пролог

Я зрозуміла, що закохалася, коли перестала розуміти прості слова.

Переді мною лежав відкритий зошит з іспанської. Я дивилася на речення вже хвилин п’ять і не могла перекласти навіть перше слово. Хоча знала його. Точно знала. Але в голові було тільки одне ім’я. І це було дуже невчасно. Бо я не з тих дівчат, які закохуються й забувають про все інше. У мене були плани. Серйозні. Великі. Дорослі плани.

До речі, я Соня. Мені шістнадцять.

Я збиралася вступити до хорошого та престижного університету, вивчити іспанську й одного дня поїхати в Іспанію. Я уявляла, як житиму біля моря, як говоритиму швидко й впевнено, як доведу собі, що можу більше.

Любов у цей список не входила.

Особливо така, через яку ти дивишся на підручник і нічого не бачиш.

Розділ 1. Шкільні будні

Я не любила запізнюватися. Не тому що боялася зауважень. Мені просто подобалося відчуття, що я контролюю свій ранок. Поки більшість однокласників бігли до школи з напівзаплющеними очима, я вже встигала поснідати й переглянути кілька слів з іспанської.

Шістнадцять років — дивний вік. З одного боку, ти ще школярка. З іншого — вже думаєш про університети, вступ, майбутнє. Я часто ловила себе на тому, що думає далі, ніж на один рік уперед.

Я сиділа за третьою партою біля вікна. Мені подобалося дивитися на двір під час уроків — не тому що не слухала, а тому що так легше було думати.

— Соню, ти знову десь літаєш, — тихо прошепотіла Адріана штовхаючи мене ліктем.

— Я тут, — усміхнулася вона і швидко записала формулу в зошит.

Я справді намагалася бути «тут». Вчитися добре. Встигати. Не розчаровувати батьків. Не розчаровувати себе. Я була з тих, кого вчителі називають «перспективною». Я не завжди відповідала першою, але коли відповідала — робила це впевнено. Я не сперечалася без причини, але якщо щось було несправедливим — могла тихо, спокійно сказати свою думку.

На перерві коридори наповнювалися шумом. Хтось обговорював контрольну, хтось новий серіал, хтось уже планував літо.

— Уявляєш, якщо після школи всі роз’їдемося? — сказала Адріана, жуючи булочку.

— Так і буде, але з тобою будемо бачитися. Ми же дружимо з першого класу. — відповіла Я. —А так це нормально.

Я справді так думала. Мене ніколи не лякали зміни. Навпаки — вони мене надихали. Іспанія з’явилася в моєму житті не випадково. Колись я побачила відео з Барселони — вузькі вулиці, тепле світло, море. І щось всередині тихо сказало: я хочу туди.

З того моменту це перестало бути просто красивою картинкою. Я почала вчити мову, читати про університети, відкладати гроші з підробітків. Маленькі кроки, які з боку здавалися дрібницями.

Але для мене це був шлях.

У школі мене знали як відповідальну. Друзі — як ту, хто завжди вислухає. легко сміялася, могла підтримати будь-яку авантюру, якщо та не шкодила моїм планам.

І все в моєму житті виглядало дуже правильно.

Уроки. Друзі. Плани. Домашні завдання.

Майбутнє, яке я собі намалювала.

Я не поспішала дорослішати через кохання. Не мріяла про великі драми. Романи я залишала в книгах, які читала перед сном. Іноді, звісно, дивилася на старшокласників, які трималися за руки в коридорі, і ловила дивне відчуття — ніби це щось дуже далеке, але вже майже поруч.

Проте я швидко відганяла ці думки.

Спочатку — цілі. Потім — усе інше. Я навіть не підозрювала, що життя рідко питає, чи зручно тобі саме зараз.

Розділ 2: «Життя за розкладом»

Дні тягнулися рівно. Майже однаково. І саме це мені подобалося.

Одного ранку я прокинулася о п’ятій.

Надворі було ще темно, у квартирі — тиша. Я обережно сіла на ліжку, щоб не скрипнули пружини, натягнула светр і пішла на кухню. У такі години світ здавався мені власним. Я відкрила зошит з іспанської, зробила чай і почала переписувати нові слова. Повільно, акуратно, щоб запам’ятати не лише переклад, а й звучання. Мама вийшла з кімнати за кілька хвилин, сонна, з розпатланим волоссям.

— Соню, ти знову? Поспи хоч трохи. Ти мало спиш

Я підняла голову й усміхнулася.

— Мамо, я виспалася. Я люблю так вставати. Я за цей час багато встигаю

І це було правдою. Мене ніхто не змушував. Ніхто не стояв над душею. Я сама собі ставила планку.

Мама тільки похитала головою.

— Ти в мене занадто серйозна.

Я не відчувала себе серйозною. Я просто знала, що якщо хочу поїхати далеко — треба починати рано. До сьомої вже була зібрана. Зошит лежав у сумці, поруч із підручниками й книжкою, яку я читала перед сном.

Розділ 3: «Все під контролем»

Телефон задзвонив саме в той момент, коли я , загорнувшись у плед, намагалася переконати себе, що ще п’ять хвилин — і я точно встигну.

Я намацала телефон на тумбочці, навіть не відкриваючи очей.

— Якщо це щось важливе, говори швидко, — пробурмотіла я.

— Ти спиш?! — обурився голос Адріани.

Я відкрила одне око.

— Я насолоджуюся життям.

— Ти обіцяла, що ми сьогодні підемо гуляти!

— Я обіцяла, що подумаю, Адри…

— Ні, ти сказала: «можливо». А це майже «так».

Я засміялася й сіла на ліжку.

— Добре, переконала. Куди?