У Марени

Нарешті я наважилася сходити до психолога та після багатьох років заговорити про свої страхи.

У дев’ятнадцятирічному віці мені довелося залишитися одній вночі на базі відпочинку «У Марини». Тоді ми разом з батьками та моїм дворічним братиком Олежкою приїхали на море в деяке українське селище. Хотіли побути там тиждень, проте на шостий день братик захворів і їм довелося сісти на автобус та поїхати додому раніше. Аби не забирати гроші за останній день, вирішили залишити мене ще на одну добу. Я не була проти.

Досі яскраво пам’ятаю той день: провівши батьків на автовокзал та попросивши їх зателефонувати по приїзду додому, я купила і собі білет на наступний день та рушила на пляж.

Погода була чудовою. Сонце гріло так, що хотілося швидше забігти у тінь, проте завдяки морському вітру спека не відчувалася. День пройшов досить непогано. Попросивши сусідів по шезлонгу придивитись за моїми речами, я провела в морі більшу частину часу. Все ж таки останній день відпочинку. На пляжі я просиділа до заходу сонця, а коли стало зовсім холодно, вирішила нарешті рушити в номер.

База відпочинку знаходилася недалеко від узбережжя. Кілька хвилин – і я вже була там. По дорозі купила собі вечерю, котру мені завернули з собою в упаковку. Коли я прийняла душ та поїла, на годиннику було вже пів на десяту. Час на квитку казав, що автобус від’їжджатиме близько восьмої. Склавши речі, я залишила на ранок лише рушник та зубну щітку. Написала подрузі і після недовгої розмови з нею, сказала, що завтра буду вже вдома. Телефон зовсім розрядився, і, поставивши його на зарядку, я лягла у ліжко.

Номер, котрий ми знімали, був трьохмісним однокімнатним та розташовувався на першому поверсі двоповерхової будівлі. Балкону не було, замість нього – спільна з усіма іншими номерами тераса. В перший же день нашого заселення я обрала собі ліжко біля вікна. Всі ці ночі я завжди трохи відкривала його, оскільки кондиціонером ми не користувалися через малого. Ця ніч не стала виключенням, хоч Олежки вже й не було.

Легкий вітерець дув мені прямо в обличчя, було приємно та свіжо. У той день я доволі втомилася, а тому проблеми швидко заснути не виникло.

Навіть після стількох років мені досі моторошно від подій тієї ночі. Не варто було залишатися. Краще б поїхала з сім’єю, тоді б нічого не сталося.

Але відбулося те, що відбулося.

Я прокинулася від відчуття тяжкості у себе на грудях. Дихати майже не могла. Миттю я здогадалася, що лежу під чиєюсь вагою. Відкривши очі, я не відразу зрозуміла, що коїться. У номері було дуже темно і, побачивши біля себе якісь червоні очі, я враз здригнулася усім тілом – запрацював інстинкт самозбереження. Тіло ніби не слухалось мене – я досі лежала прикована до ліжка. Спроба встати чи хоча б підвести голову не увінчалася успіхом. Я навіть не знала, чи відкриті у мене очі. Повсюди була темінь, а вирватися зі стану оціпеніння я ніяк не могла. Нарешті поворухнувши рукою, до мене поступово повернулася можливість управляти своїм тілом. Повернувши голову в сторону вікна, я торкнулася пальцями шиї та обличчя і намагалася щось розгледіти у вікні. Зір також повернувся. Світло від вуличного ліхтаря практично не поширювалось на ділянку з нашим корпусом, але розгледіти клумбу з квітами біля номеру можна було.

Здавалося, серце зараз вискочить із грудей та втече геть. Я намагалася відійти від нічного кошмару – попила води та походила по кімнаті, несвідомо оглядаючи кожен куток номеру. Я не була з лякливих – не боялася темряви. Мені ніколи не снилися настільки реалістичні сни, а тому моя голова розривалася від питань: а чи не було це насправді? Може, це був стан сонного паралічу?

Половиці скрипіли під моєю вагою. Номер був невеликий: три одномісних ліжка стояли майже впритул один до одного – ходити було майже ніде. Остаточно заспокоївшись, я знову сіла на своє ліжко та поглянула у вікно – там тиша і темінь.

«Нічого страшного не відбулось. Усі сплять і мені пора. Завтра рано вставати, будильник задзвенить о шостій».

Я перевірила телефон – він ще заряджався і був вимкнений. Котра година – не дізнатися ніяк, у мене не було іншого пристрою з годинником. У будь-якому разі будильник усе одно задзвенить, про це я не переймалася. Я не стала вмикати телефон. І так зрозуміло, що ще глибока ніч.

Знову лягла. На цей раз я вже не так швидко заснула – ніяк не вщухала тривога. Головою я розуміла, що це все був сон, а внутрішнім нутром відчувала, що щось не так. Що це не зовсім сон.

«Може, до мого номеру дійсно хтось увійшов? Або ж собака забігла? Але ж двері начебто замкнені на ключ. Як би вона потрапила всередину? Просочилася в щілини? У вікно б точно не могла залізти – там сітка».

Карусель думок поступово вщухла і я знову почала засипати. Важко пояснити, чому я вирішила різко відкрити очі. Можливо, крізь сон зловила чийсь погляд на собі, може відчула чиюсь присутність. Неважливо, бо відкривши очі, я дійсно побачила за вікном якусь тінь, котра швидко розчинилася в пітьмі. Я не встигла розгледіти, чи були в неї червоні очі. Привиділося? Чи дійсно за вікном хтось стояв?

Я підвелася до вікна і намагалася вдивитися спершу праворуч. Там я бачила вздовж такі самі номери, як наш, а також пусті столи зі стільцями та підлогові сушарки для білизни. Тускле світло ліхтаря не дозволяло багато чого розгледіти. Ліворуч була така ж сама картина, оскільки наш номер знаходився посередині корпусу. У сусідів не горіло світло, а що там далі в інших людей було незрозуміло. Може, дійсно хтось просто пройшов повз?

Стало ніяково. Тут наче були усі свої. Люди як люди. Принаймні я не знала таких, хто б зацікавився сплячою дівчиною посеред ночі.

На всякий випадок я прикрила вікно фіранкою. Це закрита база відпочинку. Сторонніх тут немає. На вулиці начебто нікого… Кого ж я могла бачити? Дуже дивно.

Значить, привиділось.

Знову закрила очі. А що мені залишалось? Вийти на двір у пошуках того, хто стояв біля мого вікна? Якщо я не висплюсь, то не почую будильник і просплю автобус. А я хотіла додому.