Епілог

Ми сиділи на балконі Мирона пізно ввечері. Літо вже відходило, вечірнє повітря було прохолодним. Я загорнулася в його светр, який пахнув ним — спокійно, надійно, по-домашньому. Мирон сидів поруч у кріслі, тримаючи мою руку. Ми майже не розмовляли. Просто дивилися, як над Києвом загоряються вогні.

— Ти сьогодні майже не тремтіла, коли згадувала суд, — тихо сказав він.

Я усміхнулась кутиком губ.

— Сьогодні — так. Іноді ще прокидаюсь серед ночі. Але вже рідше. Це такий удар для мене. Не знаю коли ще оговтаюся від цього всього...

Він стиснув мою руку сильніше і підніс до губ. Поцілував долоню — повільно, ніжно. Без поспіху. Без тієї відчайдушної пристрасті, яка була між нами на початку. Тепер усе було інакше. Зріліше. Глибше.

— Я думала, що ніколи більше не відчую себе в безпеці, — прошепотіла я. — Після Миколи… після всього. А з тобою… я просто дихаю. І не боюсь, що за наступним подихом буде новий кошмар.

Мирон повернувся до мене. У напівтемряві його очі були спокійними й теплими.

— Ти заслужила цей спокій, Єсю. Ти боролася. Ти вижила. І я пишаюся тобою кожним днем.

Я притулилась до його плеча. Він обійняв мене і поцілував у скроню. Ми сиділи так довго. Просто дихали одним повітрям. Я відчувала, як його серце б’ється рівно під моєю щокою. Ніяких різких рухів. Ніяких красивих слів, які колись лунали від Миколи. Тільки тиха, справжня любов. Та, що не вимагає доказів. Та, що просто є.

— Я люблю тебе, — тихо сказала я. — Не так, як раніше. Не так, як у казці. А по-справжньому. З усіма шрамами.

Він усміхнувся і поцілував мене. Повільно. Ніжно. У цьому поцілунку не було відчаю. Була тільки вдячність і тепло. Я відповіла, проводячи пальцями по його щоці. Ми не поспішали. Ми знали — у нас є час.

Коли поцілунок закінчився, Мирон притулився чолом до мого.

— Я теж тебе люблю. І буду поруч. Скільки потрібно. Навіть якщо доведеться боротись далі.

Я кивнула. Ми обоє знали, що це ще не кінець. Головний керівник схеми досі на волі. Іноді мені здавалося, що за вікном хтось стоїть. Іноді дзвонив незнайомий номер і мовчав. Але зараз, у цих обіймах, я дозволила собі просто бути щасливою. Хоч на цей вечір.

— Давай залишимося тут назавжди, — тихо пожартувала я.

Мирон усміхнувся.

— Можна. Головне, щоб ти була спокійна. І все було добре. 

Я заплющила очі і глибоко вдихнула. Вперше за довгий час я відчула справжню безпеку. Не ідеальну. Не казкову. А справжню — ту, яка народжується з довіри і спільно пережитого жаху.

Але десь далеко, у темряві міста, хтось іще залишався на волі. І я знала — одного дня він може повернутись.

Але сьогодні я просто сиділа в обіймах чоловіка, який мене бачив. Якого я кохала. І який кохав мене.

І цього було достатньо.
​