7.2

   Суд тривав майже чотири місяці. Кожного дня я заходила в зал і відчувала на собі погляд Миколи. Він сидів спокійний, у чистій сорочці, з тією самою м’якою усмішкою, якою колись заспокоював мене. Ніби нічого не сталося. Ніби це я була винна в усьому.

Я давала показання тричі. Кожного разу, коли розповідала про паспорти, таблетки, про те, як він переконував мене, що я божевільна, у залі ставало тихо. Адвокат Миколи намагався виставити мене нестабільною, але докази були занадто сильними. Архів, свідчення Людмили, документи — усе зібране Мироном.

Миколу засудили на дванадцять років. Більшість членів банди — від п’яти до десяти. Але головного керівника так і не знайшли. Він залишився на волі. Ця думка не давала мені спокою навіть після вироку.

Після останнього засідання я вийшла з суду виснажена. Ноги ледь тримали. Мирон чекав мене на вулиці. Він нічого не сказав — просто обійняв. Я притулилась до нього і вперше за багато місяців дозволила собі заплакати по-справжньому. Не від страху. Від втоми. Від того, що все нарешті закінчилося.

Увечері того ж дня я поїхала до Олі. Ми не бачились майже три місяці. Вона відкрила двері й довго дивилася на мене, ніби не впізнавала.

— Ти схудла, — сказала нарешті.

Ми сіли на кухні. Я розповіла все. Про суд. Про Миколу. Про те, як він дивився на мене в залі, ніби все ще вірив, що може мене повернути. А потім набрала повітря і сказала головне:

— Олю… я кохаю Мирона.

Вона завмерла з чашкою в руках. Поставила її на стіл і подивилась на мене так, ніби я вдарила її.

— Що?

— Я кохаю його, — повторила я тихіше. — Це почалось не одразу. Спочатку була просто підтримка. А потім… я зрозуміла, що з ним я вперше за довгий час відчуваю себе в безпеці. Живою.

Оля мовчала довго. Потім встала і підійшла до вікна.

— Ти серйозно? Мій колишній чоловік? Після всього, що ти пережила з Миколою, ти вирішила… зійтися з Мироном?

— Я не «вирішила». Так сталося. Він був єдиним, хто мені повірив. Хто допоміг мені вибратися.

— А я? — голос Олі став різким. — Я твоя подруга. Я могла б допомогти. А ти побігла до нього. До мого колишнього.

— Олю… я не хотіла тебе зраджувати. Це сталося само. Я була на межі. Він просто… був поруч.

Вона повернулась. В очах стояли сльози.

— Я не можу це прийняти, Єсю. Вибач. Я рада, що ти вижила. Рада, що Миколу посадили. Але Мирон… це занадто. Для мене це зрада.

Я кивнула. Я розуміла її. Але нічого не могла змінити.

— Я не прошу тебе одразу прийняти. Просто… дай мені час. І собі теж.

Ми розпрощались холодно. Вона не обійняла мене на прощання. Просто сказала: «Бережи себе». І зачинила двері.

Я повернулась до квартири Мирона. Він чекав мене з чаєм і пледом. Обійняв, коли я зайшла, і довго не відпускав.

— Як Оля? — тихо спитав.

— Не дуже. Вона не може прийняти нас.

Він зітхнув і поцілував мене в маківку.

— Дай їй час. Головне — ти. Ми.

Я притулилась до нього сильніше. З Мироном я відчувала спокій. Не ідеальний. Не казковий. Але справжній. Він не обіцяв мені казку. Він просто був поруч — у погані дні, в страшні ночі, коли я прокидалась від кошмарів про Миколу.

Але питання залишалось відкритим.

Головний керівник схеми досі на волі. Іноді мені здавалось, що за мною хтось стежить. Іноді я ловила себе на думці, що Микола колись вийде і все почнеться заново.

Але сьогодні я просто лежала в обіймах Мирона і слухала, як б’ється його серце. Рівно. Надійно.

Я вижила. Я вибралась. Я почала жити заново.

А що буде далі — покаже час.
​