7.1

Ми чекали цього дня майже три тижні. Мирон зібрав достатньо доказів — скан-копії, відео, списки. Поліція, нарешті, почала діяти. Але я знала: без мене вони не зможуть закрити справу. Я мала бути там. Як головний свідок.

Операція почалась увечері. Ми з Мироном сиділи в машині неподалік від покинутого будинку, де зберігався архів. Я тремтіла. Він міцно тримав мою руку.

— Якщо щось піде не так — відразу тікай, — сказав він тихо. — Я тебе прикрию.

Я кивнула. Серце калатало так, що віддавало у вухах.

Коли спецпризначенці пішли на штурм, все почалось швидко. Крики, команди, гуркіт. Я стиснула руку Мирона до болю. Через кілька хвилин з будинку почали виводити людей у наручниках. Я впізнала кількох — тих, кого бачила на фото в архіві.

А потім вивели Миколу.

Він ішов з піднятою головою, руки за спиною. Навіть у наручниках виглядав спокійно. Коли його проводили повз нашу машину, він раптом зупинився і подивився прямо на мене. Наші погляди зустрілись. На мить у його очах промайнуло щось холодне, майже зле. Потім він усміхнувся тією самою ніжною усмішкою, якою завжди заспокоював мене.

— Єсю… — тихо сказав він, хоча навряд чи міг мене почути крізь скло.

Мені стало погано. Мирон одразу притягнув мене до себе.

— Не дивись. Все закінчено.

Але це було не так.

Поліцейський підійшов до нас і повідомив: більшість банди затримано. Але головного керівника — того, хто стояв над усіма, — так і не знайшли. Микола відмовляється говорити. Каже, що нічого не знає.

Мене запросили на допит. Я розповіла все — від перших підозр до останньої ночі. Мирон був поруч. Тримав за руку. Коли я розповідала про паспорти, про таблетки, про те, як він переконував мене, що я божевільна, у мене тремтів голос. Але я говорила.

Після допиту ми вийшли на вулицю. Було вже глибоко за північ. Мирон обійняв мене і довго не відпускав.

— Ти молодець, — прошепотів він. — Ти зробила це.

Я притулилась до нього. Його тепло, його сила — це було єдине, що тримало мене на ногах.

— А якщо головний керівник знайде мене? — тихо спитала я.

— Не знайде. Я не дам.

Він відсторонився, взяв моє обличчя в долоні і поцілував. Цього разу поцілунок був глибокий, повільний, повний усього того, що накопичувалось між нами. Страх, полегшення, провина, бажання — все змішалось. Я відповіла з такою ж силою. Ми стояли посеред темної вулиці і цілувались, як двоє людей, які ледь не втратили один одного.

Коли ми відірвались, Мирон притулився чолом до мого.

— Я люблю тебе, Єсенію. Не знаю, коли це сталося, але це правда. І я буду поруч, поки ти не скажеш, що я тобі більше не потрібен.

Я заплакала. Не від горя. Від полегшення.

— Ти мені потрібен. Дуже.

Ми повернулись до його квартири. Я жила у нього вже майже місяць і тепер остаточно зрозуміла — це і є мій дім. Не та квартира, де я колись була щаслива. А тут. З ним.

Вночі я не могла заснути. Лежала і дивилася в стелю. Мирон обіймав мене ззаду, його дихання було рівне і спокійне.

— Спи, — прошепотів він, відчувши, що я не сплю. — Я поруч.

Я повернулась і поцілувала його. Цього разу ніжно. З вдячністю. З любов’ю, яка тільки починала народжуватись.

Миколу затримали. Більшість банди — теж. Але десь там, у темряві, залишався головний. Той, хто все це організував. І я знала — це ще не кінець.

Але вперше за довгий час я не відчувала себе самотньою. Поруч був чоловік, який бачив мене справжню. Який ризикував собою, щоб мене врятувати. Який любив мене не словами, а діями.

Я притулилась до Мирона сильніше і нарешті заплющила очі.

Завтра буде новий день. І я зустріну його не як жертва. А як жінка, яка вирішила жити.
​