6.3

Ми повернулись у ту покинуту будівлю ще раз — Мирон хотів забрати кілька ключових папок, які не встигли сфотографувати. Було вже темно. Ми зайшли всередину з ліхтариками, намагаючись рухатись тихо. Повітря було важким, пропахлим цвіллю і пилом.

— Швидко, — прошепотів Мирон. — Беремо і йдемо.

Ми зайшли в ту саму кімнату з шафами. Я саме витягувала папку, коли почула звук. Кроки. Повільні, впевнені.

Микола вийшов з темного коридору. У руках — ліхтарик, на обличчі — та сама спокійна усмішка, від якої в мене завжди холонула шкіра.

— Ось ви де, — сказав він тихо. — Я знав, що ви прийдете.

Мирон відразу став між мною і Миколою.

— Не підходь.

Микола тільки посміхнувся ширше.

— Мирон, Мирон… Ти завжди любив грати в лицаря. А ти, Єсю… Я думав, ти розумніша. Не лізтимеш не у своє діло. 
— Миколо ти монстр...
— Ні, це ти занадто наївна. Тупа курка. Якби ти не почала копати...
Він зробив крок уперед. Мирон штовхнув мене за спину.

— Біжи!

Ми кинулись у темний коридор. За нами лунали кроки Миколи — спокійні, методичні. Ніби він не біг, а просто йшов, знаючи, що ми нікуди не дінемось.

— Єсенію! — лунав його голос у темряві. — Ти ж знаєш, що я завжди тебе знайду. Я ж тебе люблю.

Я спіткнулась об якийсь ящик. Мирон підхопив мене, не давши впасти. Його рука була сильною і теплою. Ми бігли навпомацки, серце калатало в скронях. За кожним поворотом мені здавалося, що Микола вже поруч.

Ми забігли в якусь велику залу. Мирон швидко зачинив за нами важкі металеві двері й підпер їх старим столом.

— Сюди, — прошепотів він, тягнучи мене в куток за шафами.

Ми притиснулись один до одного в темряві. Я чула його дихання — швидке, нерівне. Микола ходив коридором за дверима і говорив. Голос був ласкавим, майже ніжним.

— Сонечко, виходь. Я все розумію. Ти просто злякалась. Ми все владнаємо. Повертайся додому. Я тебе прощаю.

Мирон міцно обійняв мене. Я тремтіла. Він поцілував мене в скроню і тихо прошепотів:

— Я з тобою. Не бійся.

У цей момент, серед страху і темряви, я відчула, як сильно його люблю. Не просто як рятівника. Як чоловіка.

Кроки Миколи віддалились. Ми почекали ще кілька хвилин і тихо вибрались через запасний вихід. Коли сіли в машину Мирона, я просто впала йому на груди і заплакала. Він обійняв мене так міцно, ніби боявся відпустити.

— Все, — шепотів він. — Все закінчилось. Ми вибрались.

Ми приїхали до нього додому вже глибокої ночі. Я не хотіла відпускати його руку. Мирон повів мене в душ, потім загорнув у свій халат і посадив на ліжко. Ми просто лежали, обійнявшись. Слова були не потрібні.

Цієї ночі ми вперше провели ніч разом по-справжньому. Не від відчаю, а від того, що обоє розуміли — це вже не можна зупинити. Його руки були ніжними і впевненими. Він цілував мене повільно, ніби хотів запам’ятати кожен сантиметр. Я відчувала його тепло, його силу, його турботу. У цей момент не було провини. Було тільки відчуття, що я нарешті вдома.

Ми не спали майже до ранку. Просто лежали, переплівшись руками і ногами, іноді цілувались і шепотіли один одному слова, які давно вже носили в собі. Він гладив мене по спині і повторював, що я в безпеці. Я притулялась до його грудей і слухала, як б’ється його серце.

Вперше за довгий час я заснула спокійно. Поруч з людиною, яка бачила мене справжню — зламану, перелякану, але живу. І яка не збиралась мене відпускати.

А десь далеко, у нашій колишній квартирі, залишався Микола. Але цієї ночі я вперше відчула, що зможу його перемогти.
​