6.2

   Я вже п’ятий день жила у Мирона. Кожного ранку прокидалась від звуку кави, яку він готував на кухні, і відчувала дивне поєднання провини й спокою. Він не тиснув. Не вимагав нічого. Просто був поруч — тихий, надійний, сильний. Іноді ми сиділи на балконі й просто мовчали. Іноді він брав мою руку і тримав, ніби хотів сказати: «Я тут. Не бійся». Цього ранку він прийшов з новиною. 

— Знайшов. Є покинута будівля на околиці, за сорок кілометрів. За старими документами там колись був офіс однієї з фіктивних фірм, пов’язаних зі схемою. Можливо, там архів. Я кивнула, хоча всередині все стиснулось. 

— Їдемо сьогодні? 

— Так. Краще вдень, поки світло. Ми виїхали після обіду. У машині панувала напружена тиша. Мирон вів спокійно, однією рукою тримаючи кермо, іншою іноді торкаючись моєї руки. Кожний такий дотик віддавався теплом у грудях. Я вже не могла заперечити собі: між нами росло щось більше, ніж просто підтримка. 

— Ти як? — тихо спитав він, коли ми виїхали за місто. 

— Страшно. Але з тобою… легше. Він стиснув мою руку сильніше. — Я не дам тебе скривдити. Що б там не було. 

Будівля виявилась старою адміністративною спорудою, зарослою бур’янами. Вікна забиті дошками, двері ледь тримались на петлях. Мирон узяв ліхтарик і пішов першим. Я трималась за його куртку. Всередині пахло цвіллю і пилом. Ми йшли довгим коридором, поки не знайшли велику кімнату з металевими шафами. Мирон відкрив одну з них. 

— Боже мій… — прошепотів він. 

Шафи були повні папок. Скан-копії довіреностей, свідоцтва про смерть, списки «клієнтів», фотографії, навіть невеликі відео на старих флешках. Я взяла одну папку і побачила знайоме прізвище. Жінка, про яку розповідав детектив.

 А поруч — підпис Миколи. Я відступила і притулилась спиною до стіни. Сльози навернулись на очі. 

— Це все правда… Він справді це робив. 

    Мирон підійшов, обійняв мене і міцно притиснув до себе. Я заплакала в його куртку. Він гладив мене по спині, цілував у маківку і мовчав. Просто давав мені можливість виплакатись. 

— Ти не винна, — тихо сказав він, коли я трохи заспокоїлась. — Ти не могла знати. Він дуже добре грав. 

Я підняла голову і подивилась на нього. У напівтемряві його обличчя виглядало таким близьким. Таким рідним. Я потягнулась і поцілувала його. Не відчайдушно, як минулого разу, а повільно, з сумом і вдячністю. 

Мирон відповів — ніжно, але з тією самою пристрастю, яка росла між нами щодня. Коли ми відірвались, він притулився чолом до мого. 

— Я знаю, що це неправильно, — прошепотів. — Ти ще заміжня. Але я… я не можу більше вдавати, що нічого не відчуваю. 

— Я теж, — відповіла я. — З тобою я вперше за довгий час відчуваю, що жива. Не жертва. Не параноїчка. Просто я. 

Ми ще трохи постояли, обіймаючись посеред цього жахливого архіву. Потім Мирон почав фотографувати документи на телефон. Я допомагала — витягувала папки, підсвічувала. Кожного разу, коли наші руки торкались, по шкірі пробігали мурашки. 

— Ми зберемо достатньо, щоб його посадити, — сказав він рішуче. — А потім ти будеш вільною. 

Я кивнула. Але в глибині душі знала: навіть якщо Миколу посадять, шрами залишаться. І те, що зростає між мною і Мироном, вже не зупинити. Коли ми вийшли з будівлі, вже сутеніло. Мирон обійняв мене за плечі і поцілував у скроню. 

— Поїхали додому. До мене. «Додому». 

Це слово прозвучало так правильно. Я притулилась до нього і вперше за багато тижнів відчула надію. По дорозі назад ми майже не розмовляли. Але його рука весь час лежала на моїй. І цього було достатньо. Я все ще боялась Миколи. Боялась того, що він зробить, коли дізнається. Але поруч з Мироном я вперше відчула, що можу боротись. І що я не одна.