6.1

Я більше не могла. Після того вечора, коли Микола виставив мене параноїчкою перед усіма, щось всередині остаточно зламалось. Я чекала, поки він засне, тихо зібрала найнеобхідніше в маленьку сумку і вийшла з квартири о третій ночі. Кожний крок сходами віддавався в грудях страхом. Я боялась, що він прокинеться. Боялась, що не встигну.

Мирон відповів на дзвінок після другого гудка.

— Єсенію? Що сталося?

— Я… я більше не можу. Я вийшла. Можна до тебе?

— Приїжджай. Адреса та сама. Я чекаю.

Коли я дісталась до його квартири, руки тремтіли так, що я ледь влучила в дзвінок. Мирон відчинив одразу. У спортивних штанах і футболці, волосся скуйовджене — видно, що не спав.

Він не став розпитувати. Просто затягнув мене всередину, зачинив двері й обійняв. Міцно. Без слів. Я вперше за багато місяців дозволила собі розслабитись у чиїхось руках.

— Він… він усіх переконав, що я божевільна, — прошепотіла я йому в груди. — Друзі, лікар… всі. Я більше не можу там бути.

Мирон відсторонився, взяв моє обличчя в долоні й подивився в очі. Його погляд був серйозним і водночас теплим.

— Ти не божевільна. Ти сильна. І ти зробила правильний крок.

Ми сіли на диван. Я розповіла йому все — про вечір, про те, як Микола говорив про мене, про таблетки, про відчуття, що я повільно зникаю. Мирон слухав, не перебиваючи. Потім просто взяв мене за руку.

— Ти більше не одна, — сказав він тихо. — Я не дам йому тебе зламати.

У цей момент щось всередині мене зламалось. Я подивилась на нього — на ці спокійні очі, на міцну лінію щелепи, на руки, які тримали мене так впевнено. І поцілувала його.

Поцілунок вийшов відчайдушним. Голодним. Ніби ми обоє тонули й вчепились один в одного. Мирон на мить завмер, а потім відповів. Його руки міцно обхопили мене, притискаючи до себе. У цьому поцілунку не було ніжності. Був тільки відчай і страх, злість і те сильне, майже болісне тяжіння, яке накопичувалось між нами всі ці тижні.

Я відчувала провину. Гостру, пекучу. Я все ще була заміжньою жінкою. А він — колишнім чоловіком моєї найкращої подруги. Але в цей момент мені було все одно. Я хотіла відчувати себе живою. Хотіла, щоб хтось бачив мене справжню, а не ту параноїчку, якою мене зробив Микола.

Мирон відірвався першим. Важко дихав, тримаючи моє обличчя в долонях.

— Єсенію… ти впевнена? — його голос був хрипким.

— Я не впевнена ні в чому, — прошепотіла я. — Але я знаю, що з тобою я вперше за довгий час не боюсь.

Він притиснув свій лоб до мого.

— Я теж. Я давно вже відчуваю до тебе… більше, ніж повинен. Але я не хотів, щоб ти думала, що я користуюсь ситуацією.

Я знову поцілувала його. Цього разу повільніше, але так само відчайдушно. Його руки ковзнули по моїй спині, притискаючи мене ще сильніше. Ми обоє розуміли, наскільки це неправильно. І саме тому не могли зупинитись.

Коли ми нарешті відірвались, Мирон обійняв мене і притулив до себе.

— Ти залишишся тут. Скільки потрібно. Я не дам йому тебе забрати.

Я кивнула, притулившись щокою до його грудей. Серце калатало. Почуття провини палило зсередини, але поряд з ним було сильніше — тепле, живе тяжіння. З Мироном я відчувала себе не жертвою. Я відчувала себе жінкою, яку бачать. Якою дорожать.

— Я зраджую його… — тихо сказала я.

— Ні, — відповів Мирон твердо. — Ти рятуєш себе. А він давно вже тебе зрадив.

Ми сиділи так довго. Просто обіймались. Іноді цілувались — коротко, ніби боялись, що якщо відпустимо, все зникне. Я відчувала, як його серце б’ється рівно і сильно. І вперше за багато місяців мені хотілось жити.

Але десь глибоко всередині сидів страх. Страх, що Микола знайде мене. Що все тільки починається.

Але цієї ночі я дозволила собі просто бути в обіймах людини, яка мене бачить. Якої я боялась втратити ще до того, як по-справжньому знайшла.
​