5.3

Усе сталося на нашому маленькому «сімейному» вечорі. Микола сам запропонував запросити Олю з Віталієм і ще пару спільних друзів. Сказав, що мені треба більше спілкуватись і менше сидіти вдома з «цими думками». Я погодилась. Може, справді треба було розслабитись.

Вечір почався добре. Стіл був накритий, вино лилось, всі сміялись. Микола був у своїй найкращій формі — уважний господар, дотепний, турботливий. Кожні п’ять хвилин підливав мені води, поправляв плед на моїх плечах, гладив по руці.

А потім Оля спитала, як у нас справи з дитиною.

Я напружилась. Микола відповів замість мене:

— На жаль, поки нічого. Єся дуже переживає. Останнім часом у неї взагалі важкий період. Тривога, безсоння… Ми навіть до фахівця звертались.

Всі подивились на мене з жалем. Я відчула, як щоки горять.

— Це не так страшно, — тихо сказала я. — Просто стрес.

Але Микола не зупинився. Він взяв мою руку і продовжив м’яким, майже сумним голосом:

— Вона думає, що за нею хтось стежить. Знаходить якісь «підозрілі» речі в моїх речах. Нещодавно влаштувала істерику через звичайні робочі документи. Лікар каже — класична параноя на тлі невдач із зачаттям. Я намагаюсь підтримувати, але…

Оля округлила очі. Віталій відвів погляд. Інші друзі ніяково замовкли.

Я сиділа і відчувала, як земля провалюється під ногами.

— Коля… — прошепотіла я. — Навіщо ти так?

Він подивився на мене з такою щирою турботою, що мені стало страшно.

— Сонечко, я просто хочу, щоб наші друзі знали правду і могли підтримати тебе. Ти ж сама казала, що боїшся залишатись удома одна. Що хтось за тобою стежить. Я не можу більше тримати це в собі.

Він повернувся до гостей.

— Вибачте, що так. Але я дійсно дуже переживаю. Вона навіть наймала якогось приватного детектива. А потім той чоловік загинув в аварії, і тепер Єся впевнена, що це якось пов’язано зі мною.

Повна тиша.

Я відчувала, як усі погляди свердлять мене. Оля дивилася з жалем. Віталій — з легким презирством. Я хотіла провалитись крізь землю.

— Це неправда… — тихо сказала я. — Не так усе було…

Микола обійняв мене за плечі.

— Бачиш? Вона навіть зараз не може визнати проблему. Лікар попереджав, що так може бути. Головне — не сперечатись, а підтримувати.

Я встала з-за столу. Ноги тремтіли.

— Вибачте. Мені треба на свіже повітря.

Я вийшла на балкон. Сльози текли самі собою. Через кілька хвилин вийшов Микола. Обійняв мене ззаду.

— Сонечко, я просто хочу допомогти. Ти ж бачиш, що з тобою відбувається. Ти віддаляєшся. Підозрюєш мене в усьому. Я люблю тебе. Я хочу, щоб ти була здоровою.

Його голос був таким ніжним. Таким переконливим. Я майже повірила.

Але в глибині душі щось кричало: «Це пастка. Він робить це навмисно».

Коли гості розійшлись, Микола допоміг мені лягти в ліжко. Приніс таблетку і воду.

— Випий. Тобі треба відпочити. Завтра все буде краще.

Я випила. Лягла і заплющила очі. А він сидів поруч, гладив мене по волоссю і шепотів:

— Ти моя. Я ніколи тебе не покину. Навіть якщо ти хвора. Я буду з тобою завжди.

Я лежала і відчувала, як повільно тону. Друзі тепер вважали мене божевільною. Лікар — теж. А Микола стояв наді мною як єдиний рятівник.

Я вже не знала, хто я. І чи була я колись нормальною.

Але одне я знала точно: якщо я не втечу найближчим часом — мене тут не стане. Не фізично. А всередині.

Микола поцілував мене в лоба і вимкнув світло.

— Спи, кохана. Я поруч.

Я заплющила очі і вперше по-справжньому зрозуміла: мій ідеальний чоловік мене вбиває. Повільно. Ніжно. З посмішкою.

​