5.2

Мирон написав коротко: «Знайшов її. Сьогодні о 16:00. Адреса нижче. Приїжджай сама, без машини Миколи».

Я сказала чоловікові, що йду на прогулянку. Він поцілував мене в щоку і побажав добре відпочити. Його усмішка була такою теплою, що мені стало нудотно від власної брехні.

Мирон чекав мене біля невеликого приватного будинку на околиці Києва. Поруч стояла стара сіра машина. Ми зайшли у двір. Жінка, яка відчинила двері, була років шістдесяти. Худа, з глибокими зморшками й настороженим поглядом. Звали її Людмила.

— Заходьте, — сказала вона тихо. — Тільки швидко. Я не люблю, коли в будинку сторонні.

Ми сіли за старий дерев’яний стіл на кухні. Мирон дістав фото Миколи й поклав перед нею.

— Ви казали, що можете впізнати людину, яка була причетна до схеми сім років тому.

Людмила взяла фото. Її руки тремтіли. Вона довго дивилась, потім різко відсунула знімок, ніби він обпік їй пальці.

— Це він, — сказала вона хрипко. — Тоді він називав себе Ігорем. Прийшов до моєї матері під виглядом соціального працівника. Дуже чемний, уважний. За два місяці мама переписала на нього квартиру і рахунок у банку. А через три тижні її не стало. Інсульт, сказали лікарі.

Я відчула, як земля йде з-під ніг.

— Ви впевнені? — прошепотіла я.

Людмила подивилась на мене з жалем.

— Дівчинко, я б впізнала його навіть у темряві. Ці очі. Ця спокійна усмішка. Він приходив до нас майже кожен день. Приносив ліки, продукти, говорив, що дбає про маму. А потім… все зникло. Разом з квартирою.

Мирон поклав руку мені на плече. Я навіть не помітила, коли він це зробив. Просто відчула тепло і трохи заспокоїлась.

— Він тоді працював не один, — продовжила Людмила. — Була ціла група. Вони обирали самотніх старих без родичів. Входили в довіру, оформляли довіреності, а потім… прискорювали процес. Я намагалась боротись. Подавала заяви. Але все затихло. Хтось зверху прикрив. Я ледь втекла. Змінила прізвище, місто, все.

Я сиділа і не могла повірити. Мій Микола. Чоловік, який обіймав мене щоночі. Який мріяв про нашу дитину. Який казав, що я — сенс його життя.

— Що мені робити? — тихо спитала я.

Людмила подивилась на мене майже по-материнськи.

— Біжи, дівчинко. Якщо він тебе вже запідозрив — біжи. Такі, як він, не залишають свідків. Я знаю.

Мирон подякував жінці, ми вийшли. На вулиці я зупинилась і почала плакати. Просто стояла посеред двору і ридала. Мирон не став мене заспокоювати словами. Просто обійняв. Міцно. Без зайвих фраз. Я притулилась до його грудей і вперше за багато місяців відчула, що можу дихати.

— Я з тобою, — тихо сказав він. — Ми не дамо йому тебе скривдити.

Його голос був спокійним і твердим. Я підняла голову і подивилась йому в очі. Там не було жалю. Була лише рішучість. І щось ще. Щось тепле, чого я давно не відчувала.

— Дякую, — прошепотіла я. — Ти єдиний, хто мені вірить.

Він провів великим пальцем по моїй щоці, витираючи сльози.

— Я не просто вірю. Я бачу тебе. Справжню. Сильну. Перелякану. І я не збираюсь тебе залишати.

Ми стояли так довше, ніж було потрібно. Я відчувала його тепло, рівне дихання, силу в руках. І вперше за довгий час мені не хотілось відсторонюватись.

Коли я повернулась додому, Микола вже чекав з вечерею. Обійняв мене, поцілував.

— Як прогулянка?

— Нормально, — відповіла я і примусила себе усміхнутись.

Він гладив мене по спині і говорив, як сильно скучив. А я дивилася на нього і думала про слова Людмили: «Такі, як він, не залишають свідків».

Я обійняла його у відповідь. Але вперше обійми були холодними.

Тепер я точно знала: мій чоловік — не той, за кого я його вважала.

І час тікати.
​