5.1

Я саме готувала вечерю, коли зателефонував незнайомий номер. Голос у трубці був сухий і офіційний.

— Ви Єсенія? Ви наймали приватного детектива Романа Кравченка?

— Так… — у мене одразу пересохло в горлі.

— Він загинув учора ввечері. Автомобільна аварія. Ми знайшли ваші контакти в його записах. Ви були останньою клієнткою.

Я випустила ніж з рук. Він з дзвоном впав на підлогу.

— Як… як це сталося?

— На трасі. Висока швидкість, вилетів у кювет. За попередніми даними — не впорався з керуванням. Але ми перевіряємо.

Я не пам’ятаю, як закінчила розмову. Просто стояла посеред кухні й дивилася на стіну. Роман. Той самий чоловік, який кілька днів тому сидів навпроти мене і показував фотографії. Тепер його немає.

Я почала тремтіти. Потім сіла прямо на підлогу. Сльози лились самі собою. Це не випадковість. Не може бути випадковістю. Він щось знайшов. І через це його вбили.

Коли Микола прийшов додому, я все ще сиділа на підлозі. Він одразу кинувся до мене, підхопив на руки й переніс на диван.

— Єсю, що сталося?! Ти мене лякаєш!

Я не могла говорити. Просто тремтіла і плакала. Він обійняв мене міцно, гладив по спині, по волоссю, шепотів заспокійливі слова.

— Розкажи мені. Будь ласка.

І я розповіла. Про детектива. Про аварію. Про те, що боюсь. Що це не просто збіг. Що хтось мене переслідує. Що я більше не знаю, кому вірити.

Микола слухав, не перебиваючи. Потім притиснув мою голову до своїх грудей і довго мовчав.

— Сонечко… мені так шкода. Це жахливо. Але ти не можеш думати, що це якось пов’язано з нами. Людина займалась небезпечною роботою. Стежила за кимось. Могла знайти не те що треба. Таке трапляється.

Його голос був спокійним. Надто спокійним.

— Але він стежив за тобою… — прошепотіла я.

Микола відсторонився і подивився мені в очі. Його погляд був таким щирим, таким турботливим.

— Єсю, послухай мене. Ти зараз у дуже вразливому стані. Лікар попереджав, що тривога може посилюватись. Ти починаєш бачити зв’язки там, де їх немає. Ця аварія — трагедія. Але не більше. Я не дозволю, щоб ти себе так накручувала.

Він підвівся, приніс мені води і ту саму таблетку, яку лікар призначив.

— Випий. Тобі треба заспокоїтись. Я поруч. Я завжди буду поруч.

Я випила. Лягла на диван, а він сів поряд, гладив мене по голові і повторював, як сильно мене любить, як ми все подолаємо разом, як скоро все налагодиться.

Але вперше я не могла розслабитись у його обіймах.

Я лежала і дивилася на нього. На його спокійне обличчя. На ніжні руки, які гладили мене. І вперше по-справжньому злякалась його.

Що, якщо це він? Що, якщо всі ці «турботливі» слова — просто спосіб мене контролювати? Що, якщо Роман знайшов щось справді страшне, і через мене його…

Я заплющила очі і відігнала думку. Ні. Це параноя. Це таблетки. Це стрес.

Микола поцілував мене в лоба.

— Спи, моя хороша. Я буду тут. Ніхто тебе не скривдить.

Я кивнула. Але коли він вийшов на кухню, я тихо заплакала в подушку.

Вперше я боялась не тільки того, що відбувається навколо. Я боялась чоловіка, який лежав поруч зі мною вночі. Чоловіка, якого я колись любила більше за все на світі.

І не знала, як від цього страху втекти.
​