4.3

Мирон написав пізно ввечері: «Є причини зустрітись. Завтра о 19:00 в тому ж кафе на околиці. Приходь одна».

Я сказала Миколі, що йду до Олі. Він кивнув, поцілував мене в щоку і побажав добре провести час. У його очах не було підозри — лише турбота. Від цього мені стало ще гірше.

Коли я зайшла в кафе, Мирон уже сидів за дальнім столиком. Перед ним лежала тонка папка. Обличчя було серйозним.

Я сіла навпроти. Руки тремтіли.

— Що ти знайшов?

Він мовчки відкрив папку і підсунув мені кілька аркушів. Я почала читати й відчувала, як холод спускається по спині.

Перший документ — копія договору, за яким літня жінка переписала квартиру на підставну особу. Підписаний за два тижні до її смерті. Серед посередників фігурувало прізвище, дуже схоже на одне з тих, що були в паспортах Миколи.

Другий — витяг з реєстру. Ще три подібні угоди за останні два роки. Всюди одні й ті ж підставні особи. І скрізь — сліди, які вели до фінансових схем, якими нібито опікувався мій чоловік.

— Це ще не повна картина, — тихо сказав Мирон. — Але вже достатньо, щоб зрозуміти: це не просто «складна робота». Це системна схема. І твій чоловік, схоже, в самому центрі.

Я дивилася на папери й не могла повірити. Сльози навернулись на очі.

— Як я могла бути такою сліпою…

Мирон простягнув мені серветку. Не обіймав, не гладив по плечу — просто сидів поруч і давав час прийти до тями. Саме ця спокійна присутність зараз була мені потрібна понад усе.

— Ти не сліпа, Єсенію. Ти просто кохала. А він дуже добре грав свою роль.

Я витерла сльози й подивилась на нього.

— Що мені тепер робити?

— Не поспішати. Збирати докази. І головне — не показувати, що ти щось знаєш. Якщо він справді причетний до того, про що я думаю, це небезпечно.

Ми просиділи в тому кафе майже дві години. Мирон розповідав, що ще планує перевірити, які нитки тягнуться далі. Я слухала і вперше за багато місяців відчувала, що мене не вважають божевільною. Мене чули. Мені вірили.

Коли ми виходили, вже стемніло. Мирон провів мене до машини.

— Єсенію, — сказав він тихо, коли я вже сіла за кермо. — Якщо стане зовсім важко — пиши або дзвони в будь-який час. Навіть серед ночі. Я не залишу тебе з цим саму.

Я подивилась на нього. У його очах не було жалю. Була лише спокійна, впевнена сила. Саме те, чого мені так бракувало останні місяці.

— Дякую, — прошепотіла я. — Ти навіть не уявляєш, як це важливо для мене.

Він просто кивнув. Але перед тим, як зачинити двері, на мить поклав руку мені на плече. Цей дотик був коротким, але теплим. Я відчула, як щось всередині ворухнулось — маленьке, ледь помітне, але справжнє.

По дорозі додому я плакала. Не від страху. А від того, що вперше за довгий час хтось бачив мене справжню. Не параноїчку. Не хвору. А жінку, яка намагається вижити в своєму власному шлюбі.

Коли я зайшла в квартиру, Микола зустрів мене з усмішкою і обіймами.

— Як Оля? Все добре?

— Так, — збрехала я і притулилась до нього сильніше, щоб він не побачив моїх очей.

Але в голові вже звучав інший голос. Спокійний. Тверезий. Голос Мирона.

І вперше за багато місяців я відчула, що не зовсім одна.​