4.2

Микола став ще ніжнішим. Кожного ранку я прокидалася від його поцілунків, чашки теплого чаю і турботливих питань: «Як ти спала? Голова не болить? Може, тобі варто відпочити?»

Я намагалась триматись. Але щоразу, коли він виходив з кімнати, я ловила себе на думці, що перевіряю, чи не переставив він мої речі. Чи не лежить мій телефон не так, як я його залишила.

Одного вечора він прийшов з папірцем у руках.

— Сонечко, я записав тебе до хорошого фахівця. Психотерапевт, дуже рекомендований. Я хвилююсь за тебе. Ти останнім часом сама не своя.

Я подивилась на нього з подивом.

— Я не просила…

— Знаю. Але я бачу, як ти страждаєш. Постійна тривога, безсоння, підозри… Це не ти. Тобі потрібна допомога. Для нас. Для нашої майбутньої дитини.

Його голос був таким турботливим, таким щирим, що я не знайшла сил відмовитись. Наступного дня ми поїхали разом.

Лікар — жінка років п’ятдесяти — слухала мене уважно. Я розповідала про паспорти, про відчуття стеження, про страх. Микола сидів поруч, тримав мене за руку і сумно кивав.

— Вона останнім часом дуже нервує, — тихо сказав він, коли я закінчила. — Постійно думає, що я щось приховую. Знаходить якісь «докази» там, де їх немає. Я намагаюсь підтримувати, але…

Лікар подивилась на мене з жалем.

— Класичні симптоми тривожно-депресивного розладу. На тлі гормонального дисбалансу і невдач із зачаттям це часто трапляється. Я випишу вам легкий препарат. Він допоможе зняти тривогу і нормалізувати сон.

Я вийшла з кабінету з рецептом у руках і відчуттям, ніби мене щойно оголосили божевільною.

Вдома Микола сам пішов в аптеку. Приніс упаковку і поставив на тумбочку біля ліжка.

— Ось, сонечко. Лікар сказала — по одній таблетці на ніч. Це допоможе тобі розслабитись.

Я подивилась на упаковку. Назва була незнайома. Я хотіла почитати інструкцію, але Микола забрав її.

— Не треба себе накручувати. Просто пий. Я буду поруч.

Тієї ночі я випила таблетку. Заснула швидко, але прокинулась серед ночі з важкою головою і відчуттям, ніби мозок ватний. Микола спав поруч, мирно дихаючи.

Наступні дні все стало ще гірше.

Я почала сумніватись у власній пам’яті. Чи дійсно я бачила той сірий автомобіль біля будинку? Чи справді той чоловік стежив за мною? А може, я все вигадала? Може, ті паспорти — просто робочі документи, а я влаштувала істерику?

Микола був ідеальним. Готував, обіймав, говорив, як сильно мене любить, як чекає нашу дитину. Кожного вечора він сам давав мені таблетку і цілував у лоб:

— Ось так. Молодець. Скоро тобі стане легше, я обіцяю.

Але мені не ставало легше. Я відчувала, що втрачаю себе. Іноді ловила себе на думці: а раптом я справді хвора? Раптом усе, що відбувається — це моя параноя, а Микола просто намагається мене врятувати?

Одного разу я знайшла ще одну упаковку тих самих таблеток у його кишені піджака. Він сказав, що просто взяв запас. Але я вже не знала, чому вірити.

Я сиділа на підлозі у ванній і дивилася на себе в дзеркало. Обличчя бліде, очі запалі. Я вже не розуміла, де реальність, а де мої вигадки.

Микола постукав у двері:

— Сонечко, ти як? Я зробив тобі чай.

Я витерла сльози, усміхнулась і вийшла.

— Все добре. Просто трохи втомилась.

Він обійняв мене і поцілував у маківку.

— Я з тобою. Ми все подолаємо разом.

Я кивнула і притулилась до нього. Але всередині щось кричало, що я втрачаю контроль. І найстрашніше — я вже не була впевнена, хто саме його забирає.

​