4.1

Після зустрічі з Мироном я намагалась поводитись як раніше. Усміхатись, не ставити зайвих питань, не показувати, що щось не так. Але Микола ніби відчував. Він став ще більш уважним. Ще більш ніжним. І це було найстрашніше.

Одного вечора він прийшов з новим телефоном.

— Ось, сонечко. Я тобі новий купив. Старий вже глючить, а ти ж постійно в інтернеті сидиш, шукаєш інформацію про вагітність. Давай я все перенесу.

Я не встигла нічого сказати, як він уже взяв мій старий телефон і почав щось налаштовувати. Я стояла поруч і відчувала легку нудоту.

— А навіщо новий? Цей ще нормально працює…

— Я хочу, щоб у тебе все було найкраще, — він усміхнувся і поцілував мене в скроню. — І щоб я міг тебе завжди знайти, якщо що. Раптом тобі стане погано, а я в відрядженні.

Він сказав це так мило, що я навіть посміхнулась. Але коли він віддав мені телефон, я одразу відчула різницю. Він став трохи повільніший. Іконки стояли трохи по-іншому. Але я списала це на оновлення.

А потім почалось.

Перший раз я помітила, коли отримала повідомлення від Олі. Воно було прочитане, хоча я його ще не відкрила. Я подумала, що просто випадково зачепила. Але потім це стало повторюватись. Кожне повідомлення, кожне листування — Микола читав раніше за мене.

Одного разу я спеціально написала Олі: «Зустріньмося завтра в тому кафе, де ми були востаннє». І пішла в душ. Коли вийшла, Микола сидів на кухні з моїм телефоном у руках.

— Ти кудись збираєшся завтра? — спитав він спокійно.

— З Олею хотіла… — я завмерла. — Ти читав мої повідомлення?

Він зітхнув, підвівся й обійняв мене.

— Сонечко, не починай знову. Я просто хвилююсь за тебе. Після всіх цих твоїх тривог я хочу бути впевненим, що з тобою все добре. Раптом тобі стане погано, а я не знатиму, де ти.

— Але це ж мої повідомлення…

— Я твій чоловік. Ми одна команда. Я не читаю твої секрети, я просто хочу тебе захистити.

Він говорив так щиро, так переконливо, що я знову почала сумніватись у собі. Може, я справді реагую занадто гостро? Може, це нормально для турботливого чоловіка?

Але з кожним днем мені ставало важче дихати.

Він почав знати, де я була, навіть якщо я не ділилась локацією. «Ти сьогодні ходила в аптеку? Купила ті вітаміни, які я радив?» Я не казала йому, куди йду. Але він знав.

Одного разу я залишила телефон у спальні, а сама вийшла на балкон. Коли повернулась, він лежав не так, як я його поклала. Екран був теплий.

Я почала вимикати телефон, коли виходила з дому. Але тоді Микола дзвонив кожні півгодини: «З тобою все добре? Чому ти не відповідаєш?»

Я відчувала, що задихаюсь.

Він більше не залишав мене надовго. Навіть коли їхав у відрядження, телефонував по п’ять-шість разів на день. Питав, що я їла, як спала, з ким розмовляла. І завжди додавав: «Я просто турбуюсь за тебе, люба. Ти ж знаєш, як я тебе люблю».

Я почала боятись власного телефону. Боятись написати комусь. Боятись навіть погуглити щось підозріле. Кожного разу, коли приходило повідомлення, я здригалась.

Одного вечора я не витримала. Ми лежали в ліжку, він обіймав мене, а я дивилася в стелю.

— Коля… мені іноді здається, що ти мене контролюєш.

Він повернув мене до себе і подивився з такою болем в очах, що мені стало соромно.

— Єсю, як ти можеш так думати? Я просто люблю тебе. Більше за все на світі. Після всього, що ти пережила, після цих твоїх тривог, я намагаюсь бути поруч. А ти сприймаєш це як контроль. Мені боляче це чути.

Він притягнув мене до себе і поцілував. Довго. Ніжно. Так, що я знову розтанула.

— Ти — моє все, — шепотів він між поцілунками. — Я не можу тебе втратити. Розумієш?

Я кивнула. І знову повірила.

Але вночі, коли він заснув, я лежала і відчувала, як стіни квартири стискаються. Мені хотілось вибігти на вулицю, вимкнути телефон і просто дихати. Але я знала — він одразу почне дзвонити.

Я повільно задихалась у власному щасливому шлюбі. І не знала, як зупинити цей процес.

​