3.2

Я не планувала шукати. Просто хотіла прибрати в машині, поки Микола був у відрядженні. Він завжди казав, що в салоні має бути чисто, тому я вирішила зробити йому приємне. Відкрила бардачок, витягнула якісь папери, потім підняла килимок під сидінням водія, щоб пропилососити.

І знайшла.

Маленький чорний пакет, приклеєний скотчем до днища. Усередині — три паспорти. Усі з фотографією Миколи. Але імена різні. Микола Світлов. Андрій Ковальчук. Сергій Вороний.

Я сиділа на задньому сидінні та тримала їх у руках. Пальці тремтіли так сильно, що паспорти мало не випали. Серце калатало так, ніби хотіло вирватись. Це що? Навіщо йому три паспорти з різними іменами? Чому він ховає їх у машині?

Я швидко засунула все назад, закрила двері машини й побігла у квартиру. Зачинила двері на всі замки, сіла на підлогу в коридорі й почала плакати. Це вже не параноя. Це щось серйозне. Мій чоловік — не той, за кого я його вважаю.

Я набрала детектива, але скинула дзвінок. Що я йому скажу? «Привіт, я знайшла паспорти з різними іменами у свого чоловіка»? Звучить як маячня.

Весь день я ходила по квартирі туди-сюди. Не могла ні їсти, ні сидіти на місці. У голові крутились найстрашніші варіанти. Зрада. Кримінал. Подвійне життя. Я навіть уявити не могла, що саме.

Коли ввечері почувся звук ключів у дверях, я завмерла. Микола зайшов усміхнений, з букетом моїх улюблених тюльпанів.

— Сонечко, я вдома! — сказав він радісно і хотів мене обійняти.

Я відступила. Сльози знову навернулись на очі.

— Що це? — я простягнула йому один з паспортів, який так і тримала в кишені весь день.

Микола подивився на паспорт. На мить його обличчя стало серйозним. Але потім він зітхнув, поставив квіти й обійняв мене, попри те, що я намагалась відсторонитись.

— Єсю… люба моя. Ти знову шукала?

— Я прибирала в машині! — майже закричала я. — Навіщо тобі це? Хто ти взагалі такий?!

Він не відпустив. Просто тримав міцно, гладив по спині й чекав, поки я перестану тремтіти.

— Це робота, сонечко. Складна, конфіденційна робота. Іноді для певних клієнтів потрібно оформлювати документи на інші імена. Це не мої паспорти. Я просто… зберігаю їх для одного дуже важливого проєкту. Я не хотів, щоб ти знала, бо це може бути небезпечно. Я намагаюся тебе захистити.

— Захистити?! — я відштовхнула його. — А чому ти ховаєш їх у машині? Чому не сказав мені?

Він знову притягнув мене до себе. Голос став тихим і дуже ніжним.

— Бо я люблю тебе. Бо я не хочу, щоб ти переживала через мою роботу. Ти і так зараз у стресі через дитину, через будинок, через усе. Я хотів, щоб вдома у тебе був спокій. Щоб ти могла просто бути моєю коханою дружиною і не думати про всі ці неприємні речі.

Він відсторонився, витер мені сльози великими пальцями і подивився прямо в очі.

— Єсенію, ти — найкраще, що в мене є. Я ніколи не зраджу тебе. Ніколи не зроблю нічого, що могло б тебе втратити. Ці паспорти — просто інструмент. Нічого більше. Довірся мені. Будь ласка.

Його слова були такими щирими. Очі такими теплими. Я хотіла повірити. Дуже хотіла.

Він поцілував мене. Спочатку ніжно, потім глибше. Я спробувала відсторонитись, але він не відпустив. І я здалась. Обійняла його за шию і відповіла на поцілунок. У цей момент мені було все одно. Хотілось просто відчути, що він мій. Що все як раніше.

Ми перейшли в спальню. Він роздягав мене повільно, шепочучи, як сильно мене любить, як боїться мене втратити, як мріє про наше спільне майбутнє. Я плакала і одночасно сміялась від полегшення. Його руки, його голос, його тепло — все це було таким знайомим. Таким правильним.

Після всього він обійняв мене і не відпускав. Гладив по волоссю і тихо повторював:

— Я з тобою. Завжди. Ніколи не сумнівайся в цьому. Ти — моя єдина. Моя сім’я.

Я лежала, притулившись до його грудей, і слухала, як б’ється його серце. Рівно. Спокійно.

Може, я справді перебільшила. Може, це просто робота. Може, я дійсно занадто багато думаю через стрес.

Я заплющила очі і міцніше притулилась до нього.

Все буде добре. Він мене любить. Це головне.

​