3.1

Я більше не могла ігнорувати це відчуття. Воно сиділо всередині, як маленький камінь у черевику — не болить сильно, але заважає на кожному кроці. Після того ранкового дзвінка, повідомлення на екрані телефону і цих дивних блокнотів я вирішила зробити те, про що раніше навіть подумати не могла.

Найняла приватного детектива.

Знайшла його через знайомого Олі. Назвалася іншим ім’ям, заплатила аванс готівкою. Зустрілись на околиці міста в маленькій кав’ярні. Чоловік років сорока п’яти, звичайний, як тисяча інших — сіра куртка, втомлений погляд. Представився Романом.

— Що саме вас турбує? — спитав він, розмішуючи цукор у каві.

Я набрала повітря і виклала все. Про пізні повернення, про те, як ховає телефон, про блокнот з іменами літніх людей, про ключ, про відчуття, що за мною стежать. Не згадала тільки про свої підозри щодо зради. Сказала, що боюсь, чи не вплутався чоловік у якісь неприємності на роботі.

Роман слухав уважно, нічого не записував. Просто кивав.

— Зробимо. Три-чотири дні спостереження, перевірка номерів, базові контакти. Результат надішлю письмово.

Я кивнула. Руки тремтіли, коли віддавала конверт з грошима.

Наступні дні я ходила як на голках. Микола був як завжди — ніжний, уважний, приносив квіти, готував чай, говорив про дитину. А я посміхалась і відчувала себе останньою гадюкою. Він мене любить. А я найняла людину, яка за ним стежить.

На четвертий день Роман написав: «Зустріч сьогодні о 19:00. Кафе біля метро «Лівобережна». Приїжджайте, покажу».

Я сказала Миколі, що йду до Олі. Він поцілував мене і побажав добре провести час.

Коли я зайшла в маленьке кафе, Роман вже сидів за дальнім столиком. Перед ним лежала тонка папка.

— Ну що? — я сіла навпроти, серце калатало.

Він відкрив папку. Там були фотографії. Микола. Кілька різних літніх людей. Він сидів з ними в кафе, в парку, біля під’їздів. На одній фото він допомагав старенькій жінці зайти в машину. На іншій — щось пояснював дідусеві, показуючи папери.

— Зустрічається з людьми похилого віку. Регулярно. По три-чотири рази на тиждень. Ніяких жінок. Ніяких підозрілих контактів із кримінальними типами. Нічого такого.

Я переглядала фото і відчувала, як напруга повільно відпускає.

— І це все?

— Все, що встиг за ці дні. Він не зустрічається з коханкою, якщо ви цього боялись. Принаймні зараз. Але є одне «але».

Я підняла очі.

— Він дуже обережний. Кілька разів перевіряв, чи немає хвоста. Міняв маршрут. Для звичайного фінансового консультанта це трохи занадто.

Я знизала плечима.

— Він завжди був таким. Обережний. Каже, що в його роботі багато чого залежить від конфіденційності.

Роман подивився на мене уважно.

— Можливо. Але все одно дивно. Хочете, продовжу стежити?

Я задумалась. З одного боку, хотіла сказати «так». З іншого — мені вже було соромно. Микола такий хороший. А я тут влаштувала справжнє розслідування.

— Ні. Поки що достатньо. Дякую.

Я заплатила решту грошей і вийшла на вулицю. Повітря було свіжим. Я стояла і дихала повними грудьми. Немає коханки. Немає нічого страшного. Просто робота. Просто клієнти похилого віку, яким він допомагає.

Коли повернулась додому, Микола вже чекав з вечерею. Обійняв мене, поцілував у маківку.

— Як Оля?

— Нормально, — збрехала я і відчула укол совісті. — А ти як?

— Скучив. Давай сьогодні ляжемо поранше?

Ми поїли, подивились якийсь легкий фільм. Він обіймав мене весь вечір, гладив по волоссю і повторював, як сильно мене любить. Я притулилась до нього і думала: яка я дура. Найняла детектива. Через якусь параною.

Він не зраджує. Він працює. Дбає про наше майбутнє. Про наш будинок. Про нашу дитину.

Я заплющила очі і міцніше обійняла його.

Все добре. Знову все добре.

Але десь глибоко всередині маленький голосок тихо сказав: чому ж тоді він так обережно поводиться? Чому змінює маршрут?

Я відігнала цю думку. Просто робота. Просто мій ідеальний чоловік.

​