2.2

Останні дні Микола став ще ніжнішим. Ніби відчував, що зі мною щось не так. Кожного ранку я прокидалася від запаху кави і його поцілунків у потилицю. Він приносив сніданок у ліжко, гладив мене по животу і тихо повторював: «Усе буде добре, сонечко. Наша дитина скоро прийде, я в це вірю».

Я намагалась усміхатись. Але всередині сиділо важке, липке відчуття, що за мною хтось спостерігає.

Спочатку це були дрібниці. Машина, яка кілька разів проїжджала повз наш під’їзд, коли я виходила за продуктами. Чоловік у сірій куртці, який стояв біля магазину і дивився в телефон, але я відчувала його погляд на собі. Я списувала це на нерви. Після тієї ранкової погрози від сина клієнтки я стала погано спати.

Сьогодні я пішла в аптеку за вітамінами. Коли виходила, знову помітила того самого чоловіка — тепер він стояв біля кафе навпроти. Я швидко повернулась додому, зачинила двері на всі замки й сіла на підлогу в передпокої. Серце калатало.

Коли Микола повернувся ввечері, я вже була на межі. Він одразу все помітив. Поставив сумку, підійшов і обійняв мене так міцно, ніби хотів забрати весь мій страх.

— Що сталося, люба? — прошепотів він, цілуючи мене в скроню.

— За мною стежать, — видихнула я. — Я бачила одного і того ж чоловіка вже тричі. Він просто стоїть і дивиться. Після того як той божевільний приходив…

Микола відсторонився, взяв моє обличчя в долоні. Його очі були такими турботливими, такими щирими.

— Єсю… сонечко моє. Ти впевнена, що це не просто збіг? Ти зараз у такому стані. Стрес, гормони, постійні думки про дитину… Це все може сильно впливати на психіку.

— Але я бачила його, Коля. Він реальний.

Він повів мене на кухню, посадив, налив теплого чаю з медом. Сів навпроти й взяв мене за руку.

— Я не кажу, що ти вигадуєш. Я кажу, що твоя нервова система зараз дуже вразлива. Ти ж пам’ятаєш, що сказав лікар? Постійне напруження, невдалі спроби… Це може викликати параною. Люди починають бачити загрозу там, де її немає.

Його голос був таким м’яким, таким переконливим. Я хотіла повірити. Дуже хотіла.

— Але той чоловік біля дверей… Він знав, де я ходжу.

— Можливо, це просто якийсь місцевий псих. Або хтось, хто шукає легкі гроші. Я завтра сам перевірю камери навколо будинку. І поставлю додаткову сигналізацію. Добре?

Я кивнула. Він підвівся, підійшов ззаду і почав масажувати мені плечі. Його руки були теплими і сильними.

— Ти знаєш, як сильно я тебе люблю? — тихо сказав він. — Я ніколи не дозволю, щоб з тобою щось сталося. Ти — моє все. Наша майбутня сім’я — моє все. Просто довірся мені. Перестань себе накручувати. Ти сильна, але зараз тобі потрібен спокій. Для нас. Для малюка.

Я заплющила очі. Його слова огортали теплотою, як ковдра. Мені так хотілось повірити. Він завжди правий. Завжди все вирішує. Може, я справді перебільшую? Може, це через те, що вже другий рік ми намагаємось, а результату немає. Я сама себе доводжу.

Він поцілував мене в шию, потім повернув до себе і поцілував у губи — повільно, ніжно, з такою любов’ю, що в мене перехопило подих.

— Давай сьогодні просто побудемо разом, — прошепотів він між поцілунками. — Без думок. Без страху. Тільки ти і я.

Ми перейшли в спальню. Він роздягав мене повільно, шепотів, яка я красива, як він мене хоче, як мріє про нашу дитину. Я віддавалось йому повністю, намагаючись забути про сіру куртку, про погляд незнайомця, про страх, який оселився в грудях.

Після сексу він обійняв мене і гладив по волоссю, поки я не почала засипати.

— Спи, моя хороша. Я поруч. Завжди поруч.

Я заснула з думкою, що все буде добре. Микола мене захистить. Він завжди мене захищає.

Але вночі я прокинулась від відчуття, що хтось дивиться на мене крізь вікно. Я швидко повернулась до Миколи, притулилась сильніше і заплющила очі. Це просто параноя. Просто стрес.

Все буде добре.
​