2.1

   Я прокинулась від того, що хтось дзвонив у двері. Різко, наполегливо. Микола ще спав — він приїхав пізно і сказав, що дуже втомився. Годинник показував шосту ранку. Хто може приходити так рано?

Я накинула халат і тихенько підійшла до дверей. У вічко побачила незнайомого чоловіка років п’ятдесяти. Обличчя жорстке, очі червоні, ніби не спав кілька ночей. У руках тримав якусь теку.

— Хто там? — спитала я, не відчиняючи.

— Відчиніть. Мені потрібно поговорити з Миколою.

Голос був грубий, з металічним присмаком. Я відступила на крок.

— Він спить. Можете сказати мені, в чому справа?

Чоловік ударив кулаком по дверях так сильно, що я здригнулась.

— Відчиніть, я сказав! Або я сам виб’ю ці двері. Ваш чоловік знищив мою матір!

Серце закалатало в горлі. Я озирнулась на спальню. Микола ще не прокидався.

— Ви помиляєтесь… Він фінансовий консультант, він допомагає людям…

— Допомагає? — чоловік гірко засміявся. — Він обікрав мою матір. Оформив на себе її квартиру. А потім вона раптово «захворіла» і померла. За два тижні. Я все знаю. І я не зупинюсь, поки не заберу своє.

У мене затремтіли руки. Я притулилась спиною до дверей, намагаючись дихати рівно.

— Будь ласка… ви помиляєтесь. Микола ніколи б такого не зробив. Ми будуємо будинок, ми хочемо дитину…

— Слухай мене уважно, дівчинко, — його голос став тихим і від цього ще страшнішим. — Передай своєму «ідеальному» чоловікові: якщо він не поверне все, що забрав, я почну з тебе. Я знаю, де ти працюєш. Знаю, куди ходиш по продукти. Знаю, що ти часто залишаєшся вдома одна. І я можу зробити так, що ти теж «раптово захворієш».

Мені стало холодно. По спині пробігли мурашки.

— Я викличу поліцію…

— Викликай. Тільки знай: у мене є докази. І я не один. Ваші імена вже відомі. Ви обидва не втечете.

Він ще раз сильно вдарив по дверях і пішов. Я чула, як його кроки віддаляються сходами. Довго стояла, притиснувши долоню до рота, щоб не закричати.

Коли повернулась у спальню, Микола вже сидів на ліжку, сонний.

— Що там було? — запитав він, потираючи обличчя.

— Якийсь чоловік… — голос зрадив мене. — Казав, що ти… щось зробив його матері. Погрожував. Сказав, що знає, де я буваю…

Микола одразу став серйозним. Підвівся, підійшов і міцно обійняв мене.

— Сонечко, ти вся тремтиш. Усе гаразд. Це просто черговий божевільний. У моїй роботі бувають складні клієнти. Деякі родичі думають, що ми винні в їхніх проблемах. Я вже стикався з таким.

— Але він знав, де я ходжу… Він сказав, що почне з мене…

Микола відсторонився, взяв моє обличчя в долоні. Його очі були спокійні і теплі, як завжди.

— Ніхто тебе не чіпатиме. Я обіцяю. Я захищу тебе. Завжди захищав і буду захищати. Це просто порожні погрози. Завтра я сам розберусь із цим. А ти зараз лягай, я зроблю тобі чаю.

Він поцілував мене в лоба, потім у скроню і пішов на кухню. Я сіла на ліжко, обхопивши себе руками. Серце досі калатало. Вперше за весь час нашого шлюбу мені було по-справжньому страшно. Не просто неприємно — а до холоду в кістках. Я уявила, як цей чоловік стежить за мною біля супермаркету. Як заходить у під’їзд.

Микола повернувся з чашкою теплого чаю і сів поруч. Обійняв мене, гладив по спині.

— Єсю, подивись на мене. Я тут. Я не дам тебе скривдити. Ми разом. Ми сильні. Скоро все це закінчиться, будинок добудуємо, народимо дитину… Усе буде так, як ми мріяли.

Його слова були такими ніжними, такими впевненими. Я притулилась до його грудей і кивнула. Він правий. Це просто якийсь божевільний. Микола ніколи б не зробив нічого поганого. Він завжди все вирішує.

Але коли він пішов у душ, я сиділа і дивилася у вікно. Вперше за довгий час мені було страшно залишатись удома одній. Вперше я подумала: а що, якщо цей чоловік не бреше? Що, якщо хтось справді хоче нам зла?

Я швидко відігнала цю думку. Ні. Не може бути. Мій чоловік — найкращий. Він мене захистить.

Але страх не зникав. Він оселився десь глибоко всередині і тихо пульсував.

​