1.4

Наступного дня я прокинулась від звуку ключів у дверях. Серце одразу підскочило. Микола. Він повернувся на день раніше.

Я вибігла в передпокій у його сорочці, яку так і не зняла на ніч. Він стояв з валізою, втомлений, але з тією самою теплою усмішкою, від якої в мене завжди слабшали коліна.

— Привіт, сонечко моє, — сказав він тихо і розкрив обійми.

Я кинулась до нього. Він підхопив мене, притиснув до себе так сильно, ніби ми не бачились місяць. Від нього пахло дорогою, кавою з автозаправки й тим рідним ароматом, який я могла впізнати з тисячі.

— Я так скучив, — прошепотів він мені у волосся. — Кожну хвилину думав про тебе.

— Ти ж мав бути тільки завтра…

— Не міг більше. Зробив усе швидше і полетів назад. Не міг чекати.

Він відсторонився, взяв моє обличчя в долоні й подивився так, ніби бачив мене вперше. Очі були щирі, теплі. Ніякої втоми в них не було — тільки я.

— Єсю, ти навіть не уявляєш, як мені пощастило з тобою. Кожен раз, коли я їду, думаю: от там, вдома, мене чекає найкраща жінка на світі. Моя. Та, яка вірить у мене.

Я відчула, як на очі навертаються сльози. Всі ті нічні думки про блокнот, ключ, імена — все розтануло за кілька секунд. Як я могла сумніватись? Це ж мій Микола.

Він поцілував мене — повільно, ніжно, потім глибше. Так що в мене паморочилось в голові. Коли відірвався, провів великим пальцем по моїй щоці.

— Я бачу, ти втомилась. Очі червоні. Знову погано спала?

— Трохи… — я не хотіла говорити про блокнот. Не зараз.

— Все через мене, так? Постійно тебе залишаю одну. Прости мене, люба. Але я працюю для нас. Для нашого будинку. Для нашої майбутньої дитини. Хочу, щоб у тебе було все. Щоб ти ніколи ні в чому не мала потреби.

Він взяв мене за руку і повів на кухню. Посадив на стілець, сам поставив чайник. Дістав з валізи маленьку коробочку.

— Ось, привіз тобі. Не смійся, це дрібниця, але я побачив і одразу подумав про тебе.

У коробочці була витончена срібна підвіска у формі маленької колиски. Дуже ніжна.

— Коли в нас буде дитина, будеш носити. А поки — просто знай, що я про це думаю щодня.

Я не стрималась і заплакала. Він одразу обійняв мене, гладив по спині, цілував у скроню.

— Ну що ти, сонечко… Я поруч. Все буде добре. Ми впораємось. Ти найсильніша і найкраща жінка, яку я знаю. І я ніколи тебе не покину. Ніколи не зраджу. Ти — весь мій світ.

Ми довго сиділи так. Він розповідав про відрядження — нудні зустрічі, клієнти, які вимагають уваги, дороги. Все звучало так буденно і правильно. Про блокнот я навіть не згадала. Навіщо псувати цей момент? Він і так стільки працює заради нас.

Потім ми разом приготували пізній сніданок. Він жартував, годував мене з виделки, розповідав смішні історії з поїздки. Я сміялась і відчувала, як всередині все стає на місце. Оце і є щастя. Оце і є мій чоловік.

Ввечері ми лежали в ліжку. Він обіймав мене ззаду, однією рукою гладив по животу.

— Я так хочу, щоб у нас все вийшло, — тихо сказав він. — Хочу тримати твою руку, коли ти будеш народжувати. Хочу бачити, як ти носиш нашу дитину. Хочу, щоб ти була щаслива. Ти заслуговуєш на все найкраще, Єсю.

Я повернулась до нього і поцілувала.

— Я вже щаслива. З тобою.

Він усміхнувся тією своєю особливою усмішкою і поцілував мене в лоб.

— От і добре. А тепер спи. Я поруч.

Я заснула швидко, вперше за кілька днів спокійно. Його дихання за спиною було рівне і надійне. Все було добре. Ми були разом. І ніщо не могло цього зіпсувати.

Але десь глибоко всередині, зовсім тихо, ворухнулась думка: чому ж тоді той блокнот? Чому ключ? Я відігнала її. Це просто робота. Він все пояснить, якщо спитаю. Він завжди все пояснює.

Зараз головне — він вдома. І він мене любить.

​