1.3

Після розмови з Олею я довго не могла заспокоїтись. Її слова крутились у голові, як набридлива мелодія. Я спробувала відволіктись — помила посуд, протерла пил на полицях, навіть почала прасувати його сорочки, які він завжди любив, коли вони були ідеально випрасуваними.

Близько десятої вечора я вирішила прибрати в його кабінеті. Микола завжди казав, що це його територія, але я знала — він не проти, якщо я там трохи приберу. Просто не чіпала папери. Я увімкнула настільну лампу і почала складати розкидані ручки. На столі лежала його шкіряна тека, яку він зазвичай брав у відрядження. Я взяла її, щоб поставити на полицю, і випадково перевернула.

Зсередини випав маленький чорний блокнот. Не той, який я йому дарувала на день народження — той був у шкіряній обкладинці з ініціалами. Цей був дешевий, звичайний, з потрісканою обкладинкою. Я підняла його і машинально відкрила.

Перші сторінки були заповнені датами, іменами та цифрами. «Марія Петрівна, 78, вул. Лісова 14, квартира 27 — 12.05». «Віктор Степанович, 82, 450 000 грн». «Анна Іванівна, 69, ділянка 0,12 га». Я перегорнула ще кілька сторінок. Імена літніх людей, адреси, суми. Деякі записи були закреслені, біля інших стояли галочки.

У грудях неприємно стиснулось. Що це? Клієнти? Але чому в такому дешевому блокноті? Микола завжди працював з нормальними папками й ноутбуком. А це були звичні нотатки. Можливо це нагадування?

Я швидко закрила блокнот і поклала назад у теку. Руки трохи тремтіли. «Це просто робота, — сказала я собі. — Він же фінансовий консультант. Допомагає людям з майном, пенсіями, всім таким. Мабуть, записує для себе, щоб не забути». Він завжди казав, що з людьми похилого віку треба особливо делікатно. Може, він просто цінить і поважає похилий вік.

Я сіла в його крісло і глибоко вдихнула. Крісло пахло ним — його парфумом і трохи кавою. Це заспокоїло. Я навіть посміхнулась. Яка я дурна. Оля зі своїми розмовами мене зовсім розхитала. Микола ніколи не давав приводу сумніватись. Навпаки — він завжди все пояснював, завжди відповідав на мої питання, навіть якщо вони були дурними.

Я встала і пішла в спальню. По дорозі зазирнула в шафу в передпокої, де він тримав свої костюми. Один з них, темно-синій, висів трохи криво. Я витягнула його, щоб поправити, і в кишені піджака намацала щось тверде. Маленький ключ. Не від нашої квартири. Не від машини. Просто маленький, блискучий ключ на тонкому кільці.

Я покрутила його в пальцях. Серце знову стиснулось. Для чого? Може, від офісного сейфа? Або від нової комірки в банку? Він же часто працює з документами клієнтів. Мабуть, щось важливе.

Я поклала ключ назад у кишеню і акуратно повісила піджак. «Перестань вже, Єсю. Ти зараз схожа на параноїчку. Чоловік працює, заробляє для вас обох, для майбутньої дитини, для будинку. А ти тут шукаєш підозріле».

Я лягла в ліжко, обійняла його подушку і вдихнула знайомий запах. Завтра він напише вранці, як завжди. Запитає, як я спала, нагадає про вітаміни. Сказав би, що любить. І все знову стане на свої місця.

Але тієї ночі я довго не могла заснути. Лежала і дивилась у стелю. Блокнот. Імена. Ключ. Все це можна було пояснити. Все мало логічне пояснення. Микола — найкращий чоловік, якого я могла собі уявити. Він ніколи мене не обманював.

Я перевернулась на інший бік і заплющила очі. Завтра все буде добре. Просто треба менше слухати Олю і більше вірити своєму коханому чоловікові.

​