1.2

Я ще не встигла відкласти телефон, як він зателефонував. Оля, звісно. Вона завжди дзвонить саме тоді, коли я тільки-но розслабилась.

— Єсенько, ти жива там? — її голос був таким самим бадьорим і трохи надто гучним, як завжди. — Я вже думала, ти повністю розчинилася у своєму сімейному щасті й забула про нас, грішних.

Я всміхнулася і притулилась спиною до кухонної стільниці.

— Привіт, бовдурко. Я вдома, все нормально. А ти де зараз?

— Сиджу в такому ресторані на Подолі — ти б бачила! Вино, меню, атмосфера. І все це за рахунок нового чоловіка, — вона понизила голос, але не сильно. — Єся, я його знайшла. Нормального. Багатого. І головне — щедрого.

Я чула, як вона цокає каблуками по підлозі. Оля без підборів не виходила навіть у магазин.

— Розказуй, — сказала я, намагаючись звучати зацікавлено.

— Його звуть Віталій. П’ятдесят з копійками, але тримається молодо. Має кілька автосалонів і ще якусь фірму. Вчора подарував мені машину. Не найкрутішу, але все одно — преміум-сегмент. Каже, наступного місяця повезе мене на море. Я, нарешті, вирвусь із цього Києва і постійного «потім».

Я слухала і машинально водила пальцем по краю чашки. Оля завжди була такою — легкою. Перестрибувала від одного до іншого, не застрягала в минулому. Після розлучення з Мироном вона взагалі розквітла. А я раділа за неї. Щиро.

— А як у тебе? — раптом спитала вона. — Микола ще у своїх вічних відрядженнях?

— Так, поїхав на три дні. Але вчора ввечері писав, що сумує.

— Ну звісно сумує, — Оля хихикнула. — Твій Микола — це взагалі якийсь унікальний екземпляр. Скільки років разом, а він все ще такий самий уважний. Мені б такого. Хоча Віталій теж нічого. Вчора в ліжку таке влаштував — я думала, сусіди вже набирають 102.

Я почервоніла, хоч і стояла сама.

— Олю, ну ти й кажеш…

— А що? Жити треба! Ти от сидиш у своїй ідеальній квартирі, чекаєш дитину, а життя проходить повз. До речі, як ваші спроби? Є результат?

Я мимоволі поклала руку на живіт.

— Поки ні. Лікарі кажуть, все нормально, просто треба розслабитись.

— От і я про те. Розслабитись треба. Дивись на мене: після Мирона я вирішила — все, ніяких «ідеальних». Треба того, хто дає відчуття, що ти королева. Подарунки, гроші, увага. А твій Микола, звісно, золото, але він постійно десь їздить. Не боїшся, що одного дня повернеться і скаже «ой, а в мене вже інша»?

Я засміялась, але вийшло якось натягнуто.

— Ні. Микола не такий.

— Та всі вони «не такі», поки не такі, — Оля театрально зітхнула. — Слухай, давай на цих вихідних зустрінемось? Я Віталія приведу, ти Миколу. Посидимо, порівняємо наших «принців».

— Добре, спробую. Якщо він не затримається.

— Ось і класно! Цілуй тебе. І не кисни там без свого ідеального. Життя коротке, Єсю!

Вона скинула дзвінок. У квартирі стало тихо. Я поставила телефон на стіл і довго дивилась у вікно. Сонце вже сідало, сосни за вікном виглядали спокійно і красиво. Все було як завжди. Надійно.

Але після її слів у грудях оселилось неприємне, важке відчуття. Ніби хтось кинув камінець у спокійну воду. Я відігнала думку, ввімкнула світло і почала готувати вечерю. Микола скоро напише. Він завжди пише.

Руки робили все автоматично, а в голові крутились її слова: «Всі вони не такі… поки не такі».

Я різко мотнула головою. Ні. Тільки не мій. Не Микола.
 

​