1.1

Єсенія
Сонце вже піднялось над соснами, коли я прокинулась. Кімната пахла кавою і тим дерев’яним ароматом, який завжди залишався після того, як Микола вранці відкривав вікна. Я потягнулась, торкнулась долонею його боку ліжка — ще теплий. Значить, нещодавно встав.

— Доброго ранку, сонечко, — почувся його голос з кухні. Низький, спокійний, той самий, від якого в мене завжди розслаблялись плечі.

Я накинула його сорочку і вийшла. Микола стояв біля плити в домашніх штанах і футболці, перевертав омлет. Кухня була залита світлом, на столі вже чекали дві тарілки, склянка з моїми вітамінами й букетик польових квітів у маленькій вазі. Він завжди привозив їх з відряджень — казав, що не може повертатись з порожніми руками.

— Сьогодні особливий день, — усміхнувся він, коли я підійшла. Обійняв мене ззаду, поцілував у потилицю. — Рівно три роки, як ти сказала «, так».

Я засміялась, відкинулась йому на груди.

— Ти пам’ятаєш навіть це?

— Я пам’ятаю все, що стосується тебе.

Ми сіли снідати. Він налив мені кави — без кофеїну, бо я все ще сподівалась. Уже понад рік ми намагаємось. Лікарі казали, що все в нормі, просто треба розслабитись. Микола не тиснув. Навпаки — носив мене на руках, жартував, що дитина сама вибере момент, коли ми будемо готові по-справжньому.

— Як спалось? — запитав він, дивлячись на мене поверх чашки. Очі в нього були теплі, карі з золотими крапками.

— Добре. Тільки снився будинок. Наче ми вже там живемо, і в саду гойдалка…

Він усміхнувся ширше.

— Значить, треба прискоритись із тим фундаментом. Наступного тижня поїду в останнє відрядження перед відпусткою, і потім займусь тільки нами.

Я кивнула, ковтнула каву. У вікні за його спиною виднілись сосни й далека лінія майбутнього паркану. Ми купили ділянку два роки тому. Микола сам обрав місце — тихе, з видом на ліс, далеко від міської метушні. «Тут наші діти будуть рости щасливими», — сказав тоді.

Після сніданку він допоміг мені прибрати зі столу, хоча я й не просила. Потім поцілував мене — довго, повільно, так, що в мене підігнулись коліна. Коли відірвався, провів великим пальцем по моїй щоці.

— Я люблю тебе, Єсю. Знаєш це?

— Знаю, — прошепотіла я.

Він поїхав о десятій. Відрядження на три дні. Перед виходом ще раз обійняв, нагадав, щоб я не забувала вітаміни і більше відпочивала. Я стояла на порозі в його сорочці і махала рукою, поки його машина не зникла за поворотом.

У квартирі стало тихо. Я пройшлася по кімнатах, торкнулась пальцями рамок з нашими фото. На одному ми на фоні майбутньої ділянки — усміхаємось, обіймаємось, ніби вже знаємо, що все буде ідеально. Я поклала руку на живіт — звичний жест, який останні місяці робила мимоволі. Порожньо. Але сьогодні чомусь не було сумно. Було спокійно.

Я увімкнула тиху музику, відкрила ноутбук. Треба було дописати статтю для журналу, але думки раз у раз повертались до нього. До того, як він дивиться на мене. До того, як пахне його шкіра після душу. До того відчуття, що поруч — чоловік, який дійсно хоче того самого, що й я.

Надвечір я отримала від нього повідомлення:

«Доїхав. Вже сумую. Цілуй себе за мене перед сном. Люблю.»

Я всміхнулась, притиснула телефон до грудей. Все правильно. Все так, як має бути.

Але коли лягала спати, в квартирі раптом стало надто тихо. Я потягнулась до його подушки, вдихнула запах. І вперше за довгий час подумала: як швидко може змінитись життя, якщо одного дня ця подушка залишиться холодною.

Я відігнала думку. Завтра він напише вранці. Як завжди.

​