Зустріч Діми та Аліни

Діма прийшов у парк задовго до домовленого часу. Він мав чудовий настрій і вважав, що сьогодні все буде так як він запланував. Він хотів повернути Аліну. Хотів повернути їй повагу до себе і віру у можливість їхніх стосунків. Він вважав, що той час, який вони провело разом був найкращим періодом його життя. Також, роздумував, що якщо ж вони могли бути разом, значить, щось же їх тримало разом. Була та іскра, що притягувала їх. Потрібно її лише віднайти, наче розпалити наново і вони зможуть, мусять отримати новий шанс.

У парку було людно. Усі алеї заповненні відпочиваючими. Навкруг було гамірно і від того святково та весело. Дітлахи веселилися і реготали, батьки повагом із посмішками замилування ходили слідом за своїми непосидами, контролювали їх від можливих небезпек.

Діма пройшовся алеєю до річки. Зустрів декількох знайомих, перекинувся словами із ними. На душі було хвилююче, легкий трепет проходився тілом. Повільно і потужно стукотіло серце. Чим ближче до зустрічі, тим чіткіше він відчував тривогу.

Спочатку глибоким і доволі слабким сигналом прийшло перше сумнівне «А якщо?». Далі за ним, потужніше «Чому?», ще далі і швидше «Навіщо?». Це були його давні неприятелі, проте дуже потужні і міцні. І з їх появою Діма не міг не миритися, він був змушений давати їм детальну відповідь.

• А якщо я їй зовсім не потрібен?
• Чому я думаю, що між нами щось можливо?
• Навіщо я їй?

Нищив себе питаннями Діма сівши на вільну лавочку поряд із входом у парк. Від таких думок ставало сумно, зникав настрій і впевненість. Він відчував, як день сіріє, а він втрачає себе. Сумнів починає панувати ним. Все більше і більше закрадаючись у нутро, дотягуючись до самого серця і свідомості.

Він втратив мить коли Аліна перейшла вулицю і спустилася на алею парку. Він встиг її побачити за декілька десятків метрів. Така легка, така свіжа і така люба, кохана, рідна і його. Саме його Аліна йшла у платті небесної блакиті і легкому джинсовому жакеті. Така мила і така, як ще при тій далекій, першій зустрічі. Лише волосся стало довше і ця нова зачіска личила їй не менше, як попередня. Діма відчув щастя. Величезну його порцію. Велику на стільки, що вона могла збити із ніг, саме слабкість у них він і відчув.

Аліна швидко підійшла і розчиналася у його міцних обіймах. Він обережно, мов найцінніший скарб обійняв її, настільки сильно, наскільки міг собі дозволити, щоб не завдати їй болю. Тримаючи її в обіймах він відчув її повністю. Відчув її груди, її запах, її смак, дотик її уст на його шиї, шовк її дотику до його рук і голови. Дотик її погляду до його мозку, до його свідомості, до його душі. Яка саме у цей момент тріпотіла і виривалася на зовні, не в силі сидіти у закутках тіла.

Душі було мало тіла. Їй потрібен був всесвіт із її дотиків і насолод від неї. Його душі потрібна була Аліна.

• Дімка,- ніжним голосом промовила Аліна,- мій ріднесенький…

Від цих слів у міцному Діминому тілі напружувалася кожна клітина. Кожна клітина бажала її, його дівчинку, його Аліну.

• Як ти, кохана? – тихо промовив їй на вушко.

Промовив і відразу злякався такої далекої і вже призабутої відвертості. Він не знав, як відреагує на цю фразу Аліна.

• Ти мене ще кохаєш? – запитала вона радісно, проникаючи очима, безоднею її очей у його зіниці.
• Завжди кохатиму…,- промовив впевнено, ніби давав клятву.
• О, Діма,- промовила Аліна,- тоді ти мене зрозумієш…

Він відразу перелякався, що вона розпочне пояснювати йому, що у неї є інший і вона смертельно його кохає і Діма, повинен її зрозуміти і простити, оскільки він знає, що таке кохання. Підсвідомо стиснувся очікуючи на такі її зізнання.

• Діма, ти як? – запитала вона,- чула живеш у Німеччині…
• Так,- відповів,- поїхав повчитися у європейських колег…
• То ще їм у тебе потрібно вчитися,- трішки більше улесливо чим очікував Діма промовила Аліна.
• Вчитися потрібно в усіх,- мовив до неї.
• Так – так, згідна…

Вона все більш довірливо вдивлялася у очі Діми. Заглядала у них. Ніби пестила його. Поступово Діма відчував, що збуджується від таких поглядів. Відчував, що вона потребує його. Чітко відчував ту потребу і вже починав радіти. Аліна все більше линула до нього в обійми. Все більше пестила його руками, все більше і відвертіше торкалася його.

• Знайшов там уже когось, напевне…,- промовила із награним обвинуваченням.
• Та ні, не знайшов…,- відповів впевнено, - а ти? – запитав несміливо.
• Ні! – промовила категорично.

Хвиля полегкості пройшлася тілом.

• Таки буде моя! – ніжила думка.

Сіли на лавку. Пригорнув до себе. Така тендітна, така звична, така його…

• А ти чим займаєшся, ще працюєш у фінуправлінні? – запитав.
• О, ні! Я саме хотіла поговорити із тобою про це,- промовила зніяковіло.

Відчув, що щось у неї не гаразд. Тривожні нотки пройшлися від промовленого нею.

• Щось сталося? – запитав, пильно поглянувши в очі.
• Ні, нічого,- вимовила скоромовкою,- просто я звільнилася з роботи і у мене виникла ідея…, не знаю чи казати тобі…
• Кажи – кажи, - кинувся випитувати,- що там у тебе,- горів від бажання допомогти.

Відчував, що залежна від нього. Відчував, що буде вдячна.

• Я хочу салон краси відкрити,- промовила тихо і несміливо,- але потрібні гроші…
• Я дам, я допоможу,- різко схопився  із лави,- а скільки потрібно? – запитав.
• П’ять тисяч євро,- промовила тихо – тихо,- ти певне не зможеш мені допомогти.
• Я? Не зможу? Чому? – бив себе у груди,- обов’язково зможу. Коли потрібно? Завтра?
• Завтра чи сьогодні? – промовила тихо,- але знаєш…,  я не зможу тобі віддячити…, я тепер сама і маю побути сама…, подумати, відпочивати від стосунків…, від конфлікту, від того, що між нами було…, ти мене зрозумієш…, я тобі така вдячна…
• Добре! – промовив до неї, - я дам тобі гроші…
• Я тобі така вдячна, - промовила до Діми, - ну я маю йти, вибач, коли ж ми зможемо завтра зустрітися? – запитала.
• Десь після обіду,- відповів.
• Я поверну тобі гроші, коли зароблю, обов’язково поверну, я не хочу бути винною, просто потрібно для старту…
• Аліна, я ж кохаю тебе, я хочу бути з тобою, я хочу тебе! – промовив те, за чим прийшов у парк на цю зустріч.