10

Наступного дня у мене було декілька зустрічей по роботі. Нудні переговори із одним із дилерів затягнулися значно довше ніж хотілося. Я нервово вислуховував його лекцію про якісну логістику, якої ми не могли забезпечити. Про два побиті унітази, які потрібно повернути нам. І ще купа різної ахінеї. Я не міг його послати куди подалі, якби цього мені не хотілося, оскільки його замовлення формували мені виконання плану і відповідно бонусну частину заробітної плати. Поки він гнусавив мені,  що таки припинить із нами співпрацю я отримав повідомлення, що «Ми (Діма, Павло і Марія) уже виїхали. Кинемо тобі локацію у месенджер». Я повільно видихнув і продовжив слухати дилера. Потім, ще пару менш важливих і більш коротких зустрічей. І уже я лечу по трасі до Шацька. Друзі скупилися у супермаркеті тим, що було потрібно, тому я необтяжений покупками радісно мчав 120 км/час. Новенька «Фабія» із легкістю виконувала маневр обгону. Я відчував себе вільним птахом. Траса Ковель -  Ягодин, аж до повороту у містечко Любомль, яке є транзитним по дорозі до омріяного Шацька, було мабуть найкращою дорогою в Україні. Рівненька, без вибоїн чи «горбачків», вона приносила дійсно задоволення від керування автомобілем.

Минувши Любомль мені лишилося лише пару десятків кілометрів рівненькою дорогою. Вона потопала у лісах і вже по цій дорозі відчувався запах курорту. Я морська людина, але ці запахи сухого хвойного лісу не можуть лишити байдужим нікого. Хочеться впиватися ним, купатися у ньому. Дихати на повні груди. Я пообіцяв собі, що повертаючись неодмінно зупинюся тут насолодитися цими ароматами, а поки я сильніше натиснув на гашетку. Я в’їхав у село із однойменною назвою Світязь біля п’ятої години. Ще не знайшовши друзів, де вони зупинитися я пройшовся до озера. Реально, враження розірвали мене на дрібненькі друзки. Свіжість водного плеса огортала мене, мов дитинку. Вітер, доволі сильний, ніс цілу низку запахів. Хвоя, вода, віддалений запах шашликів створювали атмосферу свята і радості. Людей у цю пору на озері було мало. Певно, ще було доволі прохолодно вечорами і не достатньо прогріта вода. Мене відвідало відчуття, як після закінчення курортного сезону, наше маленьке місто лишають відпочивальники.  Ми ще малими хлопчаками, любили ходити на пляж і насолоджуватися спокоєм і чистотою. Тоді приходило відчуття віддаленості світу. Ми бавилися видумуючи, ніби ми на безлюдному острові позбавлені оточення людей і лише, ген у далині, видніється одинокий, гордовитий вітрильник. У цю мить я відчував щось подібне тим давнім, дитячим відчуттям.

• Ей, Андрюха?- я почув як хтось мене окликнув.

Повернувшись на голос я побачив, що за 5 метрів від мене стоять Ярик та Міра. Ярик посміхався мені своєю єхидною посмішкою. Міра нейтрально дивилася на мене. Хоча у її очах був сум і розчарування. Ніби вона перелякалася того, що побачила мене.

Вона була прекрасна. Найвродливіша зі всіх кого я знав. Природна, яскрава і така заклична краса, що я ледь стримувався, щоб не підійти до неї.

• Ти нас переслідуєш?- запитав із дурненьким смішком Ярик.
• Скоріше це ти мене…, - відповів я йому у тон.

Я ніяк не міг сказати «Ви», оскільки зовсім не міг асоціювати її із ним. Скоріше він був тут поряд мене, а вона десь далеко, ніби у моїй свідомості.

Ярик незадоволено скривився після моїх слів, розуміючи, що я натякнув на той його нічний візит до мене разом із Максом. Увесь його вид показував відразу до мене, його зверхність та зневагу. Міра дивилася десь у далечінь, втративши інтерес до ситуації чи навмисно демонструючи такі емоції. Але я відчував її напруження. Інтуїтивно? Можливо! Можливо я хотів, що вона була подалі від цього. Щоб її не було тут взагалі.

• Яким вітром тут?- запитав Ярик.
• З друзями!- відповів йому.

Віддалік я побачив як до нас навипередки бігли громіздкий Діма та худющий Павло. Марія йшла за ними не встигаючи за їхнім темпом .

• О, Міра, привіт!- Діма підбіг до неї і міцно обійняв. - скучив за тобою…
• Привіт! Але вже ж ти! Приїхав і нічого навіть не сказав, - із докором промовила до Діми.
• Та я лише вчора…, а сьогодні вирішили по нашій давній традиції відчути свіжість Світязя, допоки ще малолюдно,- відповів Діма,- а у вівторок думав прийду у клуб залагоджу деякі справи. До речі, до тебе є розмова…

Ярик у цей момент стояв ніби сам не свій. Було помітно, що він напружений у присутності Діми. Як він відчуває себе зайвим і знервованим.

• Слухайте, а приходьте до нас сьогодні ввечері! У нас саме вечірка за приїзд. Шашлички будуть, картопелька із сальцем у фользі. Міра, приходьте, посидимо,… як колись…,- щиро запрошував Діма.
• Прийдемо,- промовила Міра після секундного вагання.

Діма розповів Мірі, що ми розмістилися у будиночку Маріїних батьків.

Я дивився їм услід. Ярик йшов трішки швидше за Міру, щось жестикулював і час від час повертався до неї, щось їй говорячи. Від того, що він йшов трішки швидше, видавалося, що вона сповільнює крок, ніби хоче побути сама. Він зупинявся чекав її і знову віддалявся. Підвечірнє небо над ними було окутане хмарами. Сірими і помпезними, трішки сумними.

Діма обійнявши Павла та Марію дивився на Світязь. Водне плесо гралося хмарами, які відображалися у ньому. Гойдало їх, занурювало, лагідно колисало. Я підійшов до друзів, став поряд із Марією. Вона обійняла мене. Я відчув прилив тепла і турботи. Захотілося плакати і ще глибше відчути оцей момент дружнього плеча.

• Ну, що помилувалася перлиною Полісся?- бадьоро промовив Діма,- пора і про гастрономічну красу подбати. Малий!- звернувся до мене,- ти розводиш вогонь!
• Та добре, добре!- промовив я і відчув, як його міцна рука культуриста взяла мене за шию.
• Бігом,- прикрикнув він.