9

Уже майже місяць, як я успішно засвоюю тонкощі із продажу сантехнічної продукції. Два тижні я відсидів у місті в якому розміщався завод. Вивчав виробництво, асортимент. Паралельно прослуховував тренінги по продукції. Про його переваги над конкурентами. Про ті чудові, екологічно чисті матеріали, які компанія використовує для виробництва. Про передові технології, які застосовуються на заводі і роблять нас лідерами ринку. Я сприймав це за чисту монету. Чому? По – перше, бо мені була потрібна робота. По – друге, я не бачив інших виробництв сантехніки, тому простіше було сприймати інформацію так як її мені надали.

Стосовно людей, які тут працювали. Вони, здебільшого, були заряджені цінностями компанії. Хоча, якщо придивитися уважніше то десь так же як і я. Усім потрібна робота і хоч якісь гроші.

Два тижні перебування у тому місті і от, я мчу трасою, на новенькій «Фабії» до Луцька. І що, дивно із дуже сильним відчуттям повернення додому. Ніби дійсно там мене хтось очікує чи я маю там родину.

Робота полягала у тому, щоб відвідувати торгові точки і великі компанії, які продають нашу продукцію оптом. Вести переговори і ділові стосунки із невеликими  магазинчиками і капітальними будівництвами. Стежити за дотриманням цін по магазинах і контролювати доставку продукції до дилерів. Як для зарплатні у розмірі 10 – 15 тисяч гривень було очікування, що буде значно більше роботи. До того ж новий автомобіль, забезпечення мобільним зв’язком, комп’ютером. Здається, все що потрібно для того, щоб взятися до справи.

Павло гордився собою. Він відчував тепер велику відповідальність за мене. Майже щодня дзвонив мені. Розпитував, як справи, стажування. Говорив, що чекає мене і готують мені із Марією сюрприз.

До Луцька я повернувся у п’ятницю. Запаркував на малесенькій стоянці, у дворі Радісної, свою «Фабію». Коли проходив повз дощатий стіл із незмінними гросмейстерами у доміно відчув у їхніх поглядах повагу. А на словах це означало, що потрібно купити пива: «Оскільки ми тут розділяємо парко місця!». Двохлітрова пляшка дешевого пійла влагодила питання.

Я із насолодою  ніжився у душі. Змивав втому дня від довгої дороги. Промив підлогу у квартирі, витер пил. Провітрював квартиру. Впускаючи у неї теплий погожий липневий вечір.

Незабаром у двері задзвонили. Павло і Марія радісні і усміхнені увійшли до квартири. Павло тримав у руках пляшку віскі. Друзі, а саме це слово найліпше охарактеризує моє ставлення до них, дійсно раділи за мене. Піднімали тости про вдалий старт роботи, успіхи, швидкі кар’єрні горизонти. Павло, жартував що, тепер, коли мій фінансовий стан стабільний я можу і завести стосунки. Я помітив, що Марія, значно більше говорить. Також вона так ніжно дивиться на Павла. Він же став ніби старший і впевненіший. Був дуже уважний до Марії. Час від часу брав її за руку або ніжно пригортав. У його словах до мене, я відчував нотки «старшого брата», ледь повчальні але дуже щирі. Взагалі той вечір мені нагадував сімейні посиденьки.

• Ми за тиждень зібралися на декілька днів з’їздити на Світязь,- вимовив Павло,- ти як, зможеш вирватися?
• Ну не знаю поки, на суботу і неділю точно зможу,- відповів йому.
• У Маріїних батьків будиночок біля озера. Ну майже на пляжі…,- з насолодою вимовив Павло.

Про те як шалено люблять волиняни озеро Світязь я уже чув і не раз. Я ще не мав нагоди із ним познайомитися. Бачив лише фото у інтернеті, також знав, що посеред нього є острів.

• До речі, Діма приїде на пару днів,- промовила Марія.
• О, круто,- щиро зрадів я, – можливо повертається?
• Та ні! Документи поновить лише. Говорив із ним вчора. Каже віднайшов себе у спокої європейського комфорту,- сказав Павло,- та певно уже із кимось познайомився…, хоч заліпить своє розбите серце…

Ми ще посиділи у мене на кухні біля години. Друзі вийшли із квартири. Як справи у Міри, я не наважився запитати. Хоча і хотів декілька разів за вечір розпитати про неї. Як вона? Як стосунки із Яриком?

Після того, як вона не прийшла на зустріч, я не наважився їй зателефонувати. Від неї також не було повідомлень чи дзвінків. Потім мій від’їзд. Перебування на відстані відібрало навіть можливий шанс підлаштувати випадкову зустріч біля спортивного клубу чи в іншому місці. Перші дні у відряджені я почувався ніби на остові. Поступово мої мрії про стосунки із нею, ба більше – сподівання,  розчинилися у потоці чорних сумнівів і марності. І чи то від мого характеру чи сильних почуттів було відчуття того, що мене обікрали. Відбили дівчину. Лишили кохання чи заборонили бути саме із нею. Часто я бачив її у мареннях перед сном. У стані коли ще не спиш, але повіки уже закриті і від сну тебе розділяє лише малесенькі залишки світла у свідомості.

Але чим більше я думав про неї, тим більше відчував про даремність своїх надій. Вона дружина іншого чоловіка. У неї є обов’язки і певно, якби мала наміри піти від нього, то все ж не до мене чи мені подібного. А до когось більш пристойного і, принаймі, перспективнішого. І це не було відчуття меншовартості. Це був абсолютно об’єктивний погляд на  себе. Я симпатичний. Є щось таке, що притягує дівчат. Але перспектив у недалекому  майбутньому мало. Навіть ця робота, як варіант вижити і протриматися на плаву. Заробити на одяг, їжу, відпочинок можна. На достойне життя із жінкою і повне забезпечення, однозначно - ні.

Єдиний варіант бути із нею, це те якби вона закохалася у мене. Тоді на хвилях цих могутніх почуттів можна було б сподіватися на шанс бути разом.

Тиждень минув у адаптації до нових умов праці і ритму життя. У роботі усе було значно складніше чим я уявляв собі. Конкуренція була дійсно жорстка та непередбачувана. Партнерські відносини мали місце лише у інформаційних буклетах та сайті  у розділі «Цінності компанії». До мене тут працював не дуже свідомий менеджер. Відносини із партнерами були жорсткі і абсолютно зіпсовані. Я зрозумів, що мені потрібно буде багато пережити і пропрацювати, щоб мене не сприймали як його брата – близнюка чи ідентичного йому по моральним принципам людини.

• Усі ви там однакові!