8

Ніч видалася безсонною. Чи то думки про неї. Чи можливо чай із бергамотом, але очі зімкнути вдалося десь під ранок. Прокинувся втомлений, наляканий і знервований. Як тільки відкрив очі відразу її образ виник у свідомості, яскравим, кольоровим маренням. Мені дуже хотілося її побачити. А ще більше відчути поряд себе. Так як відчувають кохану, перед близькістю. Млість проходила тілом. Стискала серце і раптово викидала непомірну долю адреналіну від однієї згадки про те, що це цілком можливо. Навіть, була впевненість у тому, що наша близькість відбудеться у скорому часі. Як не сьогодні, то завтра. От із дня на день. Але коли я трішки більше думав про це, то мої думки схилялися до зворотнього. А й справді, навіщо я їй. Хто я такий? І чому я вирішив, що можу розраховувати на її симпатію, чи ба, навіть любов.

• Сексу захотілося…, із такою то кралею,- критикував свої ж думки,- от бовдур…

У такому стані перебував допоки не вийшов із квартири. І ще вийшовши у двір будинку бурмотів собі під ніс нещадну критику власних еротичних амбіцій. Але ж, думки гонять одна іншу. І вже за декілька сот метрів до офісу Павла, моя впевненість знову взяла верх.

• А будь – що буде…,- промовив собі під ніс,- в кінці – кінців не мені вирішувати…

Павло чекав біля входу у їхній гуртожиток. За пів години до його офісу, вірніше до конференц - залу його сусідів, який вони позичили йому до обіду, мали прибути представники від того заводу, який і шукав собі співробітника у області.

• Ну що,  готовий?- поцікавився Павло,- вид так собі. Трохи траурний. А ти не виспався?- не вгавав він,- не кажи, що вчора щось було увечері…,- налякано промовив.
• Та ні, не було! Що могло бути?- відповів я йому,- не спав пів ночі, все про неї думав…
• Ти б не дуже, захоплювався. Ярик, звісно, геть гівнюк став, але Міра, не з тих, хто так швидко перекидається на першого зустрічного…

Я звісно був згідний із ним. Та й не розраховував я на швидкий флірт із відсутнім продовженням. Якби вона була така, то я не мучив би себе надіями і сподіваннями.

• Ти до співбесіди хоч готовий?- запитав Павло.
• Та готовий! Читав, аналізував, думав…,- відповів я йому,- думаю готовий…

Я сидів у конференц – залі в очікуванні потенційних роботодавців. Читав на стінах інформацію про садові рослини і їх обробіток. Певно, якась агрофірма, орендувала це приміщення.

За декілька хвилин до зали разом із Павлом увійшли троє чоловіків. Привіталися зі мною. Представилися. Один із них Павла товариш. Інший керівник зі збуту по Західному регіону країни.

Скажу відверто співбесіда була дуже схожа на ту яку я мав із «великою жінкою». Лише із тією відмінністю, що їм на відміну від попереднього місця роботи, дуже не сподобалася моя освіта. Вони б воліли взяти на роботу людину із більш технічним чи економічним нахилом. Але мій столичний досвід і робота у відрядженнях по розвитку нових ринків збуту їх переконала у тому, що я праце спроможний. Як сказав керівник, є якісні базові навички, а решту навчимо. Із маленькою ремаркою, якщо пройду відбір.

Я вийшов із залу повністю задоволений собою. Була впевненість, що я матиму це місце. До таких думок спонукало те, як мені підморгнув Павло, коли я виходив із залу. До того ж товариш Павла, постійно випитував у мене мої досягнення, все менше акцентуючись на теоретичних знаннях. Мені вдалося їм пояснити усі тонкощі продажу книг. Привести приклади того наскільки важко працювати у середовищі, яке практично припинило читати. Суспільство, яке не потребує нових знань і естетичного наповнення власного менталітету. Унітаз купити, на даний момент це необхідність. Потрібно купив, не потрібно не купив. Третього не дано. А от купити книгу. З одного боку, ну ніби читати це важливо, стильно в усіх соціальних мережах йде активна політика пропагування читання. Разом з тим антиреклама телевізора із його готовими напівфабрикатами думок. Хоча самі соціальні мережі, також наповнюють людину частковим змістом цитат видатних людей. А з другого боку, от так от взяти і відвалити сто, а то і двісті гривень за книгу у гарній політурці. А якщо це ще не відомий автор, це ускладнює торгівлю в рази.

• А ви кажете – унітази…,- завершив я такою фразою презентацію себе і своїх умінь та навичок.

Павло радісно посміхався, а мої інтерв’юери реготали з усіх сил. Так що, думаю я маю чималі шанси на ту посаду.

До зустрічі із Мірою було менше ніж година. До спортклубу двадцять хвилин пішого ходу. Якщо іти повільно, то прийду саме раз. На хвилин десять раніше призначеного часу. Я купив у кіоску велику порцію кави із вершками і повільно простував літнім Луцьком до місця зустрічі.

Центр, це безперечно серце міста. Той осередок, де відбуваються усі визначні події. Хай навіть він і не є найпривабливішою частиною чи, як наприклад у Луцьку найпопулярнішим місцем зустрічі, але життя б’є свій ритм саме тут. От зараз, самий пік робочого дня, а у центрі натовпи людей, які снують бульваром Лесі і Театральним майданом у лише їм відомих справах. Я присів на дерев’яну лавочку на бульварі. Повз мене проносилися діловою ходою носії краваток, снували промоутери мобільних операторів. Роздавачі різного роду рекламних буклетів настирливо тицяли у руки свої папірці. І разом із цим діловим, працюючим натовпом вальяжно проходилися пари чи по – одинці люди, які усім своїм видом демонстрували відпочинок. Все ж люблю я отак інколи спостерігати за людьми. За їх задуманими чи веселими обличчями. За їх ходою із поглиненим у проблеми поглядами. І завжди посміхаюся коли бачу як людина, яка йде сама вулицею посміхається. Ні не комусь, а просто посміхається своїм веселим, приємним чи позитивним думкам. Значить у такої людини усе добре на даний момент. Загалом, як я помітив посміхатися доволі важко, особливо людям середнього віку чи то важність чи проблеми, а можливо і гоніння за прибутками чи виживанням стирають посмішку із обличчя. А з’являється вона, коли у зрілому віці,  уже усе зрозумівши і досягнувши є сили і бажання жити із усвідомленням життєвої мудрості.