6

Пошуки роботи затягувалися. Павло окрилений моєю допомогою у його поетичних тяжбах зарікся віднайти мені найкращу пропозицію. Весь час мені критикував пропозиції, які сам же мені пропонував. Я йому вірив, оскільки тут він знає більше ніж я.

• Трохи скучно мені, Паша?- промовив до нього коли заходив у його офіс розглянути чергову пропозицію.
• А ти розважайся, знаєш яка у нас історична область. Скільки усього є цікавого. Ти б поїхав десь…, подивився,- радив він,- от наприклад Володимир – Волинський, одні храми чого варті чи от Олика, неподалік Луцька. Там замок і костел. Їдь пофоткай, розважся,- переконував мене,- а у мене от -  от надійте відповідь по одній вакансії…
• Вірно говориш, а то я уже Луцьк переходив уздовж і впоперек,- погодився із ним.

За якусь годину, я уже був на автостанції, де за мить має відправлятися автобус у селище Олика, за 35 кілометрів від Луцька. Я подивився у «Вікіпедії» дійсно гарні історичні місця Волині. Колись до світових війн належали литовським князям Радзивілам.

Автобус рушив із автостанції. Він був не заповнений повністю. Можливо через те, що був будній день. Я вмостився на задньому сидінні автобуса. Там було найбільше вікно, через яке можна було бачити панорами сільської Волині. Навпроти мене сіла дівчина. Доволі симпатична. Це я помітив відразу. Одягнена у тісні джинси, які обтягували її стрункі ноги. Виглядала доволі привабливо. Я помітив, що вона також примітила мене. Вона сіла на сидіння так, що я міг бачити її повністю не повертаючи голови. Дістала навушники, увімкнула їх у телефон, поводила пальцем по екрану, напевне включаючи музику. Сиділа із телефоном у руках і слухала музику. Я зробив те ж саме. Поставив плейлист із музикою групи «Фіолет», молоді луцькі музиканти тільки набирали обертів. Створювали дійсно драйвові пісні. Слухав музику і час від часу поглядав на неї. Щось вабило до неї, манило, ніби, відчувалася якась таємниця чи шанс. Ніби ледь – ледь відкривалася перспектива приємного знайомства. До речі, я дуже часто у громадському транспорті обираю собі об’єкт для спостереження. як правило це жінки чи дівчата. Думаю, що то за людина, які у неї справи, про що думає. Коли ж наша спільна поїздка завершується,  відразу забуваю про це. Інколи вони помічають мою увагу і пристають на таку гру поглядами. Інколи буває дуже цікаво. Ну потрібно ж якось розважитися, під нудне гудіння мотору.

Цього разу дівчина запримітила мої погляди і прийняла гру. Вона бічним зором спостерігала, як я кидаю на неї погляд і відвожу очі. Ця гра, певне, припала їй до смаку. Вона поверталася кидала на мене погляд саме у той момент, як я його відводив. Десь уже перед Оликою, як я зрозумів по дороговказу, вона повернулася до мене усім тілом і запитально дивилася на мене. Її погляд однозначно запитував «Що?». Вона відверто дивилася на мене. Майже не відводячи очей. Її темні густі очі впивалися у мене. Мов мстили мені за ті короткі, не зрозумілі погляди. Вона так і сиділа упритул дивлячись на мене, а я знічено відвів очі у споглядав на дорожні краєвиди лиш час від часу кидаючи на неї короткі погляди. Це тривало допоки ми не під’їхали до села у якому вона збиралася виходити. Перед виходом вона востаннє подивилася на мене. Тепер її погляд був сповнений запитання «Чому?». Я дивився на неї, так ніби відповідав «Не знаю!».

Вона зійшла із автобуса. Коли він рушив і я міг подивитися на неї востаннє, так як вона стояла на зупинці, але відвів погляд убік. Лише бічним зором побачивши, що вона дивилася на мене. І у її погляді була надія.

Цього разу я відчув, що програв у гру, яку сам же затіяв.

Я не знаю навіщо я так роблю. Для чого проявляю цю мовчазну, візуальну цікавість. Можливо вона відчула щось. Можливо буде думати про мене, як про втрачений шанс цікавого знайомства чи кохання, можливість бути щасливою. Хоча, дивно чому люди вважають, що якщо вони кохатимуть, то будуть щасливі. Я напевне не знаю це, але маю сумніви щодо цього. На прикладі Діми та сумних стосунків Міри та Ярика.

До речі,  Міра так і не йшла мені із голови. Якось аж надто сильно, як для мене, там засіла конкретна людина і стабільно виникала у мене спомином. То погляд, то сміх, то лінії тіла. Цікаво, що у них сталося із Яриком? Чому вона терпить його такого. При нагоді потрібно розпитати Павла.

Олика була доволі доглянутим селищем. Невеличким і доволі чистим. Єдине, що не сподобалося категорично ніде поїсти. І так як споглядання архітектури краще сприймається на ситий організм, я змушений був їсти ковбасу із булкою, запиваючи зеленим чаєм із пакетика у пластиковому стакані.

Замок вражав. Його велич була очевидна. Дякуючи тому, що там розміщалася лікарня, він зберігся в ідеальному стані. Десь би у якийсь Бельгії, наприклад, чи хоча б у Польщі, це був би великий туристичний центр із відповідною інфраструктурою. А так, поодинокі мандрівники і європейські пенсіонери заїжджають групками подивитися на цей архітектурний шедевр. Поряд замку не менше враження справляв костел. Що дивно його відреставрована частина стін, справляли не таке могутнє враження, як та частину, над якою попрацював час та історія. Від ремонту зникають таємниці. І ти бачиш лише імітацію історії, її вкрадену частину. Хоча загалом, я за ремонт.

На автобус біля 6 – ї години я повертався до Луцька. Сповнений вражень про історичну місцину Волині та думок про Міру.