5

Орієнтовно біля десятої ранку зателефонував Павло. Сказав адресу за якою мені необхідно прийти на дванадцяту. Я неквапом пробуджувався після неділі. Та важка історія, яку розказав мені Павло не йшла мені із голови. Особливо його остання фраза, про те, що він хотів би бути на місці Маріїного померлого коханого . Від однієї згадки про цю фразу по тілу проходила морозна хвиля. Не міг зрозуміти, як так можна любити, це скоріше якась залежність, а не почуття.

Можливо нерозумів тому, що на свій вік не мав стосунків, які тривали хоча б місяць. Хіба сусідка у гуртожитку університету. Але вони тривали довгі п’ять років, особливо загострювалися довгими зимовими вечорами, коли гуртожиток на вихідні пустів, а ті хто залишався на вихідні жили секретним від інших життям. Але то інше. То скоріше пошук тіла і ліки миттєвої дії від самотності. Хоча, я доволі часто почував себе самотнім.

Понеділковий Луцьк був фантастично живим містом. Навіть наш маленький провулок був наповнений автомобілями, які немов бурхлива вода, стрімким потоком несла їх до більших артерій міста. На зупинках громадського транспорту було людно. Пасажири вглядалися у далечінь у надії, що то їде їхній маршрут і вони не запізняться на роботу.

У таку погоду страшенно не хотілося сидіти у квартирі. І хоча до дванадцятої, ще було більше трьох годин я вирішив прогулятися містом. Йшов тротуарами центру. Мав на думці, купити свіжу газету із оголошеннями. Переглянути можливо там будуть цікаві мені вакансії. Дякуючи Дімі мій фінансовий стан був більше чим стабільний. По моїх підрахунках із моєю ощадливістю вистачить на місяці три і то мінімум. Це дуже тішило. А там знайду роботу і все налагодиться. Я йшов бульваром Лесі. Це для лучан, основна вулиця для прогулянок та відпочинку. Уся вулиця заповнена ресторанами, кафе, барами на будь який смак. Аптеки, книгарні, магазини одягу розміщалися на перших поверхах будинків. Вулиця була вимощена бруківкою «під старовину». В кінці бульвару невеличка площа. Далі історична частина Луцька. Помпезний замок, якби не юродство ринку, що закриває його огляд у повноті панорами, виглядає велично. Дуже хороше збереження його, архітектура справжнього захисного бастіону. Коли знаходишся у таких приміщеннях чи поряд із ними, підсвідомо вловлюєш хід часу. Холодні стіни морозять тіло. Відчуваєш енергетику минулих подій. Життя людей у ту епоху. Уявляєш, як цією бруківкою проїжджають вельможі,  а простолюдини услужливо уступають їм дорогу. Навпроти замку величні церкви різних конфесій. Далі місто, яке аж надто нагадує тихі вулички Львова чи Одеси.

Я прогулюючись зовсім забув про зустріч. На годиннику у мобільному показувало за п’ятнадцять хвилин дванадцяту. Я пришвидшив крок. Не люблю запізнюватися і примушувати когось чекати також.

Я підійшов до потрібного мені будинку. Вхід у приміщення був із фасаду будівлі. На одній із вивісок, які були розміщені навкруг вхідних дверей зазначалося, що саме тут є «Кадрове агентство «Спеціаліст»».

• Так, кабінет номер 12,- промовив я входячи у двері.

Я увійшов у довгий коридор колишнього гуртожитку, який тепер був переобладнаний під невеличкі офіси. Кабінети розміщалися по обидві сторони коридору. Потрібні мені двері, були якраз по – середині коридору.

• Привіт,- промовив я Павлові зайшовши у середину приміщення.

Павло піднявся і дружньо потис мені руку.

• Знайомся, це Люда, мій асистент,- вказав Павло на молоденьку років 20 дівчину.
• Дуже приємно,- промовив я до неї.

В офісі стояло два столи один напроти одного.  Шафа із течками і папками. Невеличкий диван. На стінах висіли великі плакати із висловами про важливість персоналу у кожній компанії та про значення лідерства, а не директорства. Щось подібне, бачив у багатьох офісах книжних компаній із яким співпрацював. Загалом усе виглядало доволі стильно та сучасно і без надлишкової показухи.

• Ну, давай спочатку глянемо, що у нас є для тебе! А далі, якщо нічого не підійде відразу складемо резюме і будемо шукати,- пояснював Павло позитивним тоном.

Я відмітив, що йому дуже личила ця робота і роль кадровика чи як тепер модно говорити консалтера.

Нажаль із тих вакансій, які були наявні у Павла не було нічого, щоб могло мене зацікавити. Та й Павло не радив нічого із існуючого. Вирішили скласти резюме і розіслати партнерам Павла, компаніям, які час від часу шукають працівників і мають реноме стабільних і потужних працедавців. До першої години  дня я був уже вільний. Домовився, що вечором зустрінемось із Павлом.

Я вирішив повернутися додому. Зайнятися прибиранням квартири. Також необхідно здзвонитися із «великою жінкою» на рахунок Павлової творчості.

Орієнтовно біля сімнадцятої зателефонував Павло і сказав, що він із Яриком і Мірою будуть у «Субмарині». Я якраз завершував прибирання. Вибивав мішок пило смоку біля сміттєвих баків двору. По дорозі до баків, потратив на допит до гравців у доміно. Вони дуже ретельно випитали мене. Хто, звідки, чому тут живу без прописки. Після невеликих уточнень під пропискою вони мали на увазі могорич, оскільки «Без нашого дозволу, тут, у цьому дворі, навіть мухи не літають», авторитетно заявили мені. Я змушений був сходити у магазин і поповнити їхні запаси пива, до чергової партії у доміно. Їхні очі виблискували повагою  до мене, коли я гонорово поставив на дощаний стіл двохлітрову пляшку.

Я підходив до «Субмарини». Біля входу стояло декілька хлопців. Серед них, я побачив Макса. Він помітив мене і чомусь відразу повернувся спиною. Ніби не помітив. Я не наважився привернути його увагу. Знайомство без відсутності спілкування не давало мені такого права. Тим більше, що він чомусь не захотів мене впізнати. Я увійшов на літню веранду бару. Він був заповнений ущерть. Усі столики були зайняті. Між ними снували невтомні офіціанти із традиційними кухлями пива та закусками до нього. Вдалині веранди піднявся Павло, привітно махнув мені рукою. За мить я уже всідався поряд нього. Навпроти мене сиділа Міра і Ярик. Цього разу Ярик не обіймав Міру. Вона дуже пильно глянула на мене. У погляді я помітив приязнь, проте її очі знову були надто сумні. Якщо відверто, то зовнішність Міри, це ідеально те, що я шукаю у дівчатах. Її легка розкутість підкреслювала риси її обличчя і лінії тіла. Довге, русе волосся, голубі очі, пухкі уста підфарбовані рожевою помадою. І така ніжна поволока на очах, ніби смертельна втома на них. Але разом із тим у кожному її русі відчувалася потужна енергія і сила. Міра заворожувала. На її фоні Ярик виглядав ніби обскубаний. Ніби він був винен їй щось. Він виглядав, як людина яка не у своїй тарілці. І навіть із неї його проганяють. Він сидів у кутку стола. Втупившись у екран смартфона. Весь час, на щось натискав у ньому. Його міміка демонструвала весь спектр негативних емоцій,  від злоби до байдужості. Час від часу він клав телефон на стіл, робив ковток пива і знову брався за нього. Такі його дії були протягом всього вечора.

• Ну, що там, телефонував? - схвильовано запитав у мене Павло.