Аліна

Аліна

• Справи у залі йшли добре,- почав Діма свою розповідь,- починав я ж як і усі, із темних підвалів та ржавого заліза…

Перший підвал йому вдалося облаштувати під тренажерний зал задовго до цього. Він, так можна сказати, був одним із перших хто цей бізнес і можливість доглядати за своїм тілом вивів у маси. До того, у місті цей бізнес був у руках місцевих бандитів. У тих залах примітивними тренажерами качали біцепси – трицепси напівкримінальні елементи. Разом із тим, це було місце їх зустрічей, такий собі офіс. Діма ж, коли зрозумів, що йому природа щедро вділила тіло культуриста, яке дуже гарно піддавалося тренуванням, обрав собі це за фах. Вступив у місцевий інститут фізкультури, нахапався теорії. Закінчення вузу припало на пік розвитку його підвалу. Однокурсники, студентські і шкільні друзі, ну із тих хто цікавився культуризмом, йшли до Діми, як до прекрасного тренера і знавця. Вдалося за допомогою сусіда дяді Колі, який на місцевому заводі працював токарем – інструментальником виготовити тренажери, про які вичитував в інтернеті. Їм не було аналогів у місті. Тому популярність клубу – підвалу росла з кожним днем. Почав відчувати брак приміщення. Оскільки зал був постійно заповнений людьми і не було можливості вмістити усіх бажаючих. Оля, помічниця, яка видавала абонементи на місяць, розраховувала клієнтів та складала графік відвідувань,  не мала змоги розписати години так, що усі вмістилися. До того ж усі вони хотіли займатися під Діминим контролем. А він фізично не встигав попрацювати із усіма.

За три – чотири років до того, його мама, яка не витримувала п’янства батька, виїхала до Італії. Батько, зраділий від відсутності залишків контролю, повернувся у рідний районний центр, де пиячив і насолоджувався спілкуванням із такими же товаришами. Вони вповні могли нарікати на життя, пригадувати колишні заслуги і жалітися на те, як тепер усе погано і як усе добре і впорядковано було в союзі. Мама приїздила до Луцька лише два рази. В Італії вона закохалася у моложавого, відставного поліцейського із пригорода Неаполя, до того ж вдівця. Його діти полюбили її. Огорнули увагою та турботою. Вона ж на вдячність їм пекла смачні українські пироги, поступово забуваючи українські злидні і п’яні дебоші чоловіка. Діма відчув, як поступово втрачав зв'язок із нею. Мати все рідше телефонувала. Але не забувала раз у місяць надсилати посилку. Де між макаронами та солодощами лежали 100 євро. На той час Діма заробляв кошти, які не були доступні його матері у Неаполі. Та її звичка, ніби відкуп і нагадування, що вона десь є і дбає про нього щомісяця обпалювали його руку. Він принципово не тратив ті гроші, складав їх у велику шкатулку, яку колись на день народження йому подарувала мама і де він з дитинства зберігав свої дитячі скарби. Тепер, інколи відкривав її, діставав купюри по 100 євро і підраховував скільки місяців не бачив матері. Намагався їй пояснити, що тут усе міняється на краще. Що у нього бізнес і заробляє він достатньо. Мати вперто співчувала і нарікала на тяжке життя в Україні. Він втратив її. Лише декілька разів у рік сухо перемовляючись по телефону.

Бізнес потрібно було розширяти. Приглянув одне із приміщень колишньої фабрики, що уже давно закрилася, так і не змігши перенести період переходу на вільну економіку. Деякі приміщення орендували торгові компанії під склади та офіси. Верхній поверх був вільний. Суцільно скляний, колись він виконував функції мансарди, де працівники втомлені виробничими змінами, грали у теніс чи перекурювали. Отримана позика в одному із комерційних банків, збереження, які мав за час майже чотирилітнього, успішного бізнесу, усього цього вистачило на ремонт і переобладнання приміщення під тренажерний зал. Діма, зробив так як хотів. Великі скляні панорами відкривали чудовий вид на місто. З другого боку дзеркальна стіна. Зал вийшов світлий і сучасний. До того ж умістив усіх бажаючих займатися. Розширювався штат тренерів, спортивних реабілітологів, масажистів, адміністраторів. Діма ставав відомою персоною у місті. Серед клієнтів мав місцевих політиків, бізнесменів, спортсменів. Життя було покладене роботі. Усі справи відштовхувалися від його робочого графіку. Придбав автомобіль.  Жовтий колір якого із логотипом клубу на капоті робив його помітним у місті.

На одній із дискотек у нічному клубі на верхівці висотки торгового центу він зустрів Аліну. Він із друзям сиділи на невеличкому подіумі. Ці місця у клубі вважалися елітними. Там завжди розміщалися відомі люди міста або гості клубу. Драйвовий транс розхитував танцмайданчик ритмом. Світло, то конвульсивно мигало, то раптово засвічувало неоном, переливаючись згодом різнобарвними вогниками, які переростали у великі кольорові кола. Антураж не земної цивілізації. Діма пив свій улюблений коктейль «Куба Лібре». У цьому клубі він був найкращий у місті. Карамельний аромат темного рому, ледь – ледь пробивався через смак коли із тонкими нотками лайму. Лід робив його холодним і тонізуючим. Діма споглядав на танцмайданчик, де молодь віддавалася ритму і закличним викрикам еМСі. Серед натовпу танцюючих Діма запримітив високу білявку із короткою, хлопчачою стрижкою. Зовні дуже нагадувала якусь французьку співачку. Її рухи відразу вирізняли її серед інших людей, які танцювали. Вона ніби змія вихилялася у такт трансу. Це виглядало, дуже ефектно у ту мить. Діма ніколи не був дуже охочий до дівчат. Час від часу мав недовготривалі стосунки, які закінчувалися через те, що за залом він не мав змоги приділяти стільки часу дівчині, скільки вона хотіла. Чи не хотів. Інколи він так думав, та гнав від себе ті думки. Самоаналіз був не на часі. Діма через натовп танцюючої молоді проходив до того місця, де вихилялася та дівчина. Підійшов впритул до неї:

• Хочеш випити?- крикнув їй у вухо.
• Та,- вимовила і покивала головою дівчина. Пильно поглянувши у обличчя Діми, на якому танцювали блискучі проміні.