2

Так я став менеджером із продажу книг у видавництві. Робота, відверто, так собі. Але якщо взяти до уваги, що чогось особливого я не прагнув і насправді не знав, де і ким хочу працювати, то вона мене влаштовувала. У мої обов’язки входив продаж книг, які видавало наше видавництво. Невеличкий відділ із 5 – ти чоловік за допомогою телефону чи відряджень до інших областей продавали книги у магазини, бібліотеки, навчальні заклади чи управління освіти. Керував нами досвідчений менеджер Гена. До того він встиг продавати косметику, засоби гігієни і пиво. Досвід фантастичний, як для продавця книг. Але основне, що вело людей на роботу до видавництва, це те, що усі вони прагнули видати свою книгу. Тому і більшість працівників, вранці приходили невиспані від ночі творчості. Ну хіба, тільки працівники бухгалтерії не мріяли про це. Усі інші, однозначно так. На перервах чи обідній прогулянці, на яку ми виходили усім відділом, мої колеги жваво обговорювали свої шанси надрукуватися. Радилися про сюжет, проте дуже завуальовано, не відкриваючи повністю усю глибину задумки.

• Ех, якби ж перевестися у видавничий, я би тоді під псевдонімом, просунув свою книгу!- мріяв один із менеджерів.

Інші із ним погоджувалися. Кивали головами і солодко тягнули гіркий дим сигарет. Їхньому здивуванню не було меж, коли вони взнали, що я не виношую мрію написати книгу і видати її.

• То, що ти тоді тут робиш? – запитав Гена,- міг би пиво продавати, значно більше заробляв би.

Я не дуже задумувався над тим, що мені продавати. Мені основне, щоб на життя вистачало і було цікаво. До того ж, якось дивно, культурологу продавати пиво. Книги саме раз. Тим більше, що по закінченню стажування поїду у своє перше відрядження по областях Західної України. Мене цілком влаштовувала зарплатня. Можливість подорожувати за кошти видавництва, на їхньому авто. Жити за їхні гроші по готелях, мати добові. Прекрасно, як на мене. Аби не сидіти на місці.

Я дуже натхненно старався у випробувальному терміні показати свої найкращі риси. Вчився і впивався у кожне слово Гени та його поради. Практикував їх при телефонних перемовинах із власниками і управляючими книгарень. І по закінченню місяця, Гена при закритих дверях нашого скляного кубу, потис мені руку і привітав із успішним проходженням випробувального терміну. Він, взагалі то, ставився до мене по - особливому. І я розумів чому! Бо ж я не письменник і не маю на меті видати книгу. Тобто, в принципі не є його конкурентом. Не так, як інші, що видавали свої плани після того, як їх брали на роботу. Гена, натякав мені, що може навіть, дати мені прочитати свій чорновик. Я погодився і очікував, коли ж отримаю на руки його вистражданий шедевр.

Видавництво було не велике. Але завдяки працьовитості і зв’язкам «великої жінки» було доволі успішне і не мало проблем із замовленнями. До того ж стабільності додавало велике держзамовлення на видавництво якихось нормативних документів. Гарний офіс, обід за рахунок фірми взагалі робило його, як на мене прекрасним місцем праці. Асистентка керівника, дівчина у великих окулярах, уже за місяць замріяно дивилася на мене, через скляні перегородки офісу. Я їй завжди підморгував, робив компліменти, але не запрошував на побачення. Вона, не розуміла чому я її не запрошую і все більше у її погляді було запитань. А я не розумів, чому мені її запрошувати! От завжди так, зробиш комплімент, підморгнеш і ти уже потенційний наречений.

Перша заробітна плата, отримана у середині місяця, дуже втішила. Батьківські гроші закінчувалися, потрібно було платити за житло, купити одяг, бо ж у видавництві усі ходили вбрані доволі модно і респектабельно. Загалом грошей, зароблених у видавництві,  вистачало на місяць життя у Києві, включаючи у розрахунок п’ятничні гульки із колегами і суботні вечірки із сусідами по квартирі. Відкласти не вдавалося нічого, хіба яку тисячу – дві. Батьки допомагали. Раз у місяць передавали різну домашню смакоту.

Після першого відрядження, яке тривало майже три тижні я повернувся щасливою і досвідченою людиною. Заключив багато нових контрактів. Отримав масу нових знайомств. Побачив величезну кількість міст і містечок Західної України. Гена був дуже задоволений результатами моєї поїздки, аж виписав мені чималеньку премію. Вдалося зробити велике замовлення на друкарні. «Велика жінка» також відтепер дивилася на мене із повагою, а асистентка в окулярах наполовину обличчя взагалі не зводила очей. Я ж відчував себе обвітреним усіма вітрами, омитий безліччю дощів, людиною котра пережила безліч битв і дуелей у прагненні продати знання і літературу людям.

Західна Україна справила на мене фантастичне враження. До відрядження  я вважав, що за Житомиром – Львів, за Львовом – Карпати. І все. Далі Європа. Насправді ж об’їздивши більшість великих міст Заходу, я побачив, що Європа не за Карпатами. А Європа у свідомості народу. Вона не підлягає територіальному обмеженню. Це абсолютно ментальне розуміння, принаймі у нас. Скажу щиро, я закохався у ці міста. У цю, надто скраплену діалектами українську мову. У дійсно, щирі бажання допомогти, особливо у сільській місцевості. Про природу, краєвиди, кількість річок і озер можна говорити добу і то, навряд чи вдасться передати увесь спектр вражень. Споглядаючи на усе це різноманіття природи підсвідомо хочеться стати поетом чи письменником. Щоб, зуміти передати увесь колорит і різнобарв’я країни. Її значення у душі кожного громадянина. Можливо, з’являлася думка, від незнання глибин країни, від відсутності моди на внутрішні подорожі і є така низька і ледь зароджена доля патріотизму. Який, насправді, є лише розумінням любиш ти її чи ні. І третього тут не має бути. І оце все я осягнув у своєму доволі юному віці і при абсолютно відсутній громадянській позиції, лише раз побувавши там.

Якби добре мені не було у видавництві, але життя і економічна криза вносить свої корективи.