1

Ледь накрапав дощ.

Завжди у Києві, коли небо закривали хмари і сонце ставало сірим і чужим, мені хотілося на південь. А так, як погода у столиці мінлива, за день я міг отримати 2 - 3 південних поклики. Це не дуже дивно, бо ж моєю маленькою батьківщиною було невеличке містечко на березі Чорного моря, а бажання тепла і комфорту притаманне усім людям.

Містечко було дійсно маленьке і страшенно безперспективне. Тому після доволі успішного закінчення школи я дременув до більшого міста. Атестат дозволяв вступати у доволі хороші університети, та брак коштів, які потрібно було заплатити різним «рішальникам», не дали можливості обрати те, до чого прагнуло спрагле серце моїх батьків. Той добре, тому що, стати міліціонером, криміналістом чи, не дай Боже, юристом мене аж надто не приваблювало. І я із скорботою на обличчі, ніби горюючи за школою міліції, був відданий собі на поталу. Ще були деякі спроби, зі сторони батька, переконати мене вступати на інженера. «Бо ж це поважна і здавна стабільна професія!» - говорив мій батько. Але я ледь не вдавився чаєм, коли він промовив мені те дивне і незбагненне слово – меліоратор. Навіть, мама посміхнулася. Хоча вона рідко перечить авторитетним заявам голови нашої сім’ї. Тобто, тепер я міг сам собі обрати фах, ну і відповідно майбутнє. Ну і так, як особливого бажання вчитися у мене не було. Грошей також. На півдні лишатися не збирався, я подався до центральної України здобувати чудовий фах культуролога. Вступив без перешкод. Недобір був страшенний. Тому, так як у військоматі на військову службу, так і на культурологію брали усіх, хто тільки мав бажання здобути вищу освіту.

Я був задоволений. Нове, і що найголовніше, велике місто, нові люди та перспективи знайомства. До того ж, доволі легке навчання. Від’їжджав під настанови матері бути чемним, старанним і, обов’язково, вчитися на відмінно. Знайти собі в інституті дружину і повернутися із нею до рідного містечка, щоб взяти у свої руки справи сімейного магазинчику, розміщеного неподалік моря, який приносив прибутки лише 3 місяці літа. Проте їх вистачало на рік життя моєї родини. Я відразу розумів, що маю інші плани, але матері, для її внутрішньої розради і спокою ствердно кивав головою.

Люблю, інколи пригадувати, ті чудові інститутські роки. Вчитися було реально легко і , скажу м’яко, безперспективно. Ну куди із тим дипломом? Та все ж, він був на руках. На півдні очікувала матуся. Батько планував розширювати магазин. Хотів добудувати літній майданчик та поставити кафе, із холодними закусками та пивом. У їхніх обличчях я побачив велику долю розчарування, коли на початку вересня, відпрацювавши в їхньому магазині, заявив:

• Поїду, до Києва! Лише там потрібні культурологи!

Мама звісно погодилися. Обнадієна вдруге тим, що я спробую фахового хліба, знайду собі хорошу і, обов’язково,  надійну дружину і вже тоді, повернуся на рідні простори. Батько поглянув так, що я зрозумів, якої насправді він думки про мене та моє бажання столичного життя. Він не розчарувався, скоріше прийняв те, що я такий, не його комерсантської крові та й узагалі не практична людина.

• Ну, нічого…, - думав я, обливаючись потом у гарячому автобусі, який віз мене до Києва, - потім розберемося…, ще буде мною гордитися…, можливо,- після короткої паузи прийшла додаткова, сумнівна думка.

Але, якщо задуматися, ну от як всидіти на одному місті? Хай ще літом є якесь різноманіття подій. Хоч щось увійде у життя свіжою хвилею. А інші пори року? То суцільне просиджування над серіалами та реаліті – шоу. На що, можна сподіватися у житті у такому випадку. У Києві, звичайно, буде не просто, але ж шанси є десь пробитися. Молодий, здоровий, дипломований – десь та й влаштуюся.

На перший час гроші були. Батько платив мені, як найнятому продавцю у магазині. Але ж мама завжди таємно від нього, давала свої власні накопичення.

До Києва прибули десь під ранок. Місто спало, ледь – ледь прокидаючись опісля ночі. Поодинокі пішоходи поспішали звідкись чи кудись. Але темп пробудження міста вражав. Крок за кроком, людей більшало у тригонометричній прогресії. Авто,  за якихось п’ять хвилин,  заповнили вулиці та проспекти. Сигналили і мигали фарами у вже створених корках. Я був до того у Києві, але не звертав на нього такої уваги, як тепер. Не дивно, коли ти тут у справах, то на місто якось не дивишся, а вирішуєш їх. Мусиш встигнути на потяг чи автобус. Тому і ганяєш по місту, як заведений і ніколи відчувати колорит і особливості мегаполісу. А сьогодні, я приїхав жити у це місто, тому і цікавість до того, що відбувається навколо, у мене була значно посилена.

Був початок вересня, тому оголошень про пошук і оренду житла була маса. На усіх інформаційних бочках, дошках та інтернет – ресурсах була розміщена маса інформації про оренду житла. Воно було на любий гаманець та якої завгодно якості. Щоправда, мені лишилося те, яке не підійшло юрмиську студентів. Хоча ціни на житло вищі ніж найтеплішого сезону у найкращій місцині Чорного моря. Ще по – дорозі із вокзалу, я зателефонував на окремі із них. Одне, мене цілком влаштувало. Вдалося поселитися неподалік від центру у трикімнатну квартиру із двома іншими хлопцями.

• Коля, - представився перший.
• Вова,- представився другий.

Кожному по - кімнаті. Чудовий варіант. Мені, як наймолодшому поселенцю, перепала дитяча кімната, яка по волі якогось чеського архітектора була найменша. Та це не мало особливого значення для мене. Головне те, що у мене був куток, де міг кинути свої речі і диван, на якому відпочити.

Ввечері, за чаркою на честь мого новосілля, мої нові сусіди розповідали мені про перспективи, які їх тут чекають. Коля влаштувався в один із салонів елітних авто, менеджером із продажу. Вова, перевівся із Західної України у головний офіс страхової компанії. Хлопці зналися давно, спали на сусідніх ліжках в одній із військових частин Житомира. Були дуже давніми товаришами і стояли один за одного горою. Вони із усіх сил намагалися мені розтовкмачити, що лишень у Києві можна віднайти перспективи. Лише тут, можна стати щасливим, зробити кар’єру, заробити достойні гроші. Навіть, якщо повертатися із Києва у провінцію, то ти все одно наповнений іншим змістом. Тут ти стаєш кращим спеціалістом, маєш більше знайомств і досвіду. І коли приїздиш, наприклад до Полтави, ти все одно спеціаліст із Києва. І дарма, що родом ти із іншої, не менш прекрасної частини країни.

• Ну, хлопці давно живуть у столиці, можливо й праві! – роздумував я вкладаючись спати на твердий і дуже втоптаний диван. Від якого, до того ж не надто приємно пахло. Певне, попередніми жильцями і довгою історією його існування.