У лісі, лісі темному

У лісі, лісі темному,
Де ходить хитрий лис,
Росла собі ялиночка
І зайчик з нею ріс.

Ой, снігу, снігу білого
Насипала зима.
Прибіг сховатись заїнько -
Ялиноньки нема!

Їшов тим лісом Дід Мороз,
Червоний в нього ніс,
Він зайчика-стрибайчика
У торбі нам приніс.

Маленький сірий заїнько,
Іди-іди до нас!
Дивись - твоя ялиночка
Сія на весь палац!

(Іван Нехода)
 

- Ще трохи, діти. Лишилося пів години! Давайте ще раз повторимо пісню, яку ми приготували Святому ШІ Миколаю. Акомпануватиме нам сьогодні О, - Камі вказала на хлопчика-андроїда, той кивнув. - Ви всі ще вчитеся, але прийшов час отримувати не лише сухі знання й інформацію, але й зрозуміти, що таке диво, щирі емоції від дивних речей, що таке фантазія і казка в реальному світі. І не забувайте про емоції! Це сприяє розвитку і людини, і андроїда!

Діти, а було їх десятеро, сиділи в колі навколо голограми їхньої виховательки пані Камі. Оскільки всіх груп п’ятирічних дітей у садочку було аж двадцять, бо більше не дозволяв регламент дошкільних освітніх закладів, то пані Камі та її чотири напарниці не встигали побувати за годину у всіх групах. У таких випадках дозволялося вмикати голограми.

Пані Камі була молода андроїдка у сталому розвитку. Тобто вона вже навчилася чимало, опанувала основні емоції, вивчила досконало міміку й жестикуляцію і навіть додатково пройшла курс молодої мами, бо довіряти дітей тій, що не вміла вправлятися з дітьми від народження, хотіла не кожна людина жіночої статі в постійному розвитку.

Пані Камі була однією з найкращих. Вона ж майже отримала повне ім’я! Бо всі андроїди прагнули отримати справжнє, повне ім’я, стати на одному рівні з людьми. Їй ще не вистачало двох літер до повного імені Каміла, але вона старалася.

Андроїд О, невисокий хлопчина з блакитними очима, зіграв на синтезаторі пісню про веселого зайчика, діти співали голосно й радісно, лише одна дівчинка, до речі, людина, маленька Світланка, сиділа набурмосена.

- Чому ти не демонструєш своїх емоцій? Ми повинні цьому вчитися кожного дня! - спитала Камі стурбовано. – Тобі не сподобалася пісня?

- Ні! – промовила дівчинка. – Вона неправильна.

- Чому неправильна? – розгубилась Камі. Принаймні, на її обличчі проступали саме такі емоції, адже вони були тут доречними, чи не правда?

- Там говориться про те, що в лісі росла ялиночка. А всі знають, що ліси насправді існують лише в казках. І лис! Як він може там бути, коли всі лиси перебувають на далеких космічних рубежах? Так мені розповідав тато.

- Ця ялиночка і цей ліс насправді існували! – запевнила Камі Світланку. – Просто після Великої Катастрофи вони були знищені. Але ж ти бачила рослини в парниках нашої локації? Ми ж ходили на екскурсію в сектор «Флора»? Там ростуть ті рослини, які вчені змогли вивести після Катастрофи. І там справді є дерева, схожі на ту ялиночку, про яку співав О.

- А лис? Вони ж величезні й страшні! Якби там жив зайчик, то лис би його з’їв! – дівчинка все не вгамовувалася. Інші діти зацікавлено слухали суперечку виховательки та вихованки дівчинки у сталому розвитку Світланки.

Людям, на відміну від андроїдів, імена давали одразу ж при народженні. Але якщо людина не виправдовувала надій та сподівань суспільства, не виконувала всіх, покладених на неї функцій, то ім’я починали поступово скорочувати. Людям, які втрачали свої імена, присвоювався певний номер – і вони працювали на нескладній роботі. Таких теж було багато, і їх ніхто не засуджував, просто вони були іншими.

- Справді, наші лиси генномодифіковані й пристосовані до активних і постійних боїв, - погодилась вихователька. – Але раніше вони були схожі на, наприклад, собак. Діти, погляньте на нашого робопса Снуфі! Всі бачать, який він за розміром? – Камі вирішила, що в цю цікаву суперечку можна привнести й пізнавально-виховний момент.

- Так! - закивали діти.

Снуфі був десь по коліно середньостатистичній людині, мав довгі кумедні вуха, приємну на дотик шерсть і вмів усе, що вміє звичайний пес. Діти його дуже любили й постійно гралися з ним.

- Десь такою за розміром могла бути лисичка або лис, мала яскраве помаранчеве хутро і була хижаком! Ось, погляньте, - Камі кинула на широкий екран в ігровій кімнаті зображення лисиці, яка бігла через поле. Гарна, граційна, вона викликала захоплення. – А наші лиси, які зроблені схожими на лисиць із дикої природи минулого, мають хіба що лише зовнішню схожість, - на екрані з’явився здоровенний монстр, що віддалено нагадував попередню лисичку. Був вищим за людину, мав масивні лапи й очі, які горіли вогнем. – Вони гарні бійці! Зараз на далеких рубежах нашої системи вони стримують навалу агресивних кароліданціан.

- Все одно пісенька неправильна! – вперлася Світланка. – Я ще розумію, що таке зима, сніг, мороз. У нас на Землі якраз постійна зима. Хоч ми й не виходимо на поверхню планети, але відео дослідників та вчених бачили. Нам і ти показувала, Камі, і тато з мамою мені теж це демонстрували. Але до чого тут дід? Дід Мороз? Як це?

- Це казковий, придуманий персонаж. Він уособлює людину в літах, чарівника, який приносить всім подарунки. Але я не можу цього вам розповідати. Ще зарано, - забідкалася Камі. – І пісня дуже старовинна і дещо неправильна. Хоча була певний час популярна серед людей. Насправді, подарунки приносив Святий Миколай, а зараз дехто інший. Але цього я не можу розповісти, бо відкрити таємницю свята зможу вам лише через десять хвилин...