Тет-а-тет

Спустившись зранку до вітальні я знайшла невеличкий клаптик паперу — записку.

«Пішов у справах.»

Що ж побути самій зараз не викликало в мене жодної паніки. Від вчорашніх емоцій не залишилось і сліду. Частково завдяки Вовку.

Як я вже думала раніше, поряд із ним спокійно, чомусь спокійно. Дивно відкопувати такі думки в голові лиш після кількох днів знайомства, проте не погано відчувати легкість, залишивши нарешті, позаду ворох останніх сумбурних подій.

Тож прийняти думку побути сьогодні наодинці виявилось легко і приємно.

Цей час мій і лише мій.

Цей час на спілкування мене зі мною.

Цей час про мене й казковий для мене він.

Цей час лишитись наодинці із самим собою.

Зараз я дійсно так думала. Це не було втішанням. Не було зловтішанням над самою собою. Нарешті, матиму вільну хвилину, аби розкласти все по поличках:

«Що мені робити?»

«В якій «патовій» ситуації опинилась?»

«Та найголовніше, що відчуваю зараз?»

Якби нинішня перспектива мене не зігрівала просто так сісти й роздумувати навряд зможу. До всього цього є більш нагальні проблеми.

Перше, хотілось поснідати.

Під звуки бурчання шлунку я, нарешті, вийшла зі ступору. Зім’яла папірець, який досі тримала в руці й направилась до кухні.

«Пам’ятаю там був смітник."

Або це просто само собою зрозуміла інформація, яка завантажилась у мій мозок.

Заодно навідаюсь до холодильника. Та й  у шухлядки позаглядаю. Найперше що потрібно зробити, якщо хочеш їсти. З погляду логіки. (Дивно шукати спершу смітник, а не холодильник — це як піти срати не поївши).

Я зовсім не проти відповідати за приготування сніданку і в цьому домі. Це звична для мене змалечку рутина. Потрібно тільки налаштувати свій режим, аби сніданок залишався сніданком, а не переходив в обід. Зараз після всього пережитого стресу, я дозволяю своєму організму хотіти спати в будь-який час.

«В такий спосіб ми, очевидно, переховуємось від зовнішніх негараздів."

Взагалі, встаю рано, навіть якщо лягаю пізно вночі. Зранку легше дихається, думається і працюється, бо нікого ж нема…

«Хахахахах. Ой леле, невже собі й тут брехала?»

Я справді, рання пташка чи просто мені подобалось зайвий раз не перетинатися із мачухою?

Відповіді не пролунало. Перше питання залишилось відкритим.

***

Якщо в цьому холодильнику й повісилась миша, то Вовк її з’їв.

«Це норма для нього жити так?»

Певно, що.

Учора він розповідав дещо про своє життя. Найперше що запам’яталось — йому не потрібно ні за що платити.

« — Так от чому ми в ресторані в Кота не розраховувались?»

« — Саме так.»

«Цікаво, напевно, складається життя, коли ти не прив’язний до матеріальних витрат. Можна робити, що заманеться."

Такі перші думки прошмигнули в моїй голові. Та це не правда. Вовк отримав такі привілеї тільки тому, що постійно захищає Ліс і його жителів. Ніякої свободи тут, по суті, нема. І вибору.

«Тоді, чому він не здавався загнаним у кут, як я?»

Це надихає. Можливість вільного життя в кайданах. Свої зламати не можу, то хоч зміню перспективу їх розгляду.

Між цим я побачила світло в кінці тунелю і знайшла в холодильнику яйця, а на стільниці хліб.

«Врятована від голодної смерті! Чекайте на мене гріночки і яєчня!»

Думаю, якісь спеції до цього всього теж знайдуться.

Усе виявилось простіше, ніж я навигадувала. Відкривши верхню шухлядку на мене чекали стандартні сіль та перець і ще деякі прянощі. А що, саме головне, чайочок та кава. Друге в мене особливого ентузіазму не викликало, а от чай не міг не порадувати.

«М’ята, звіробій, ромашка, листочки смородини — богічна суміш для моїх зіпсованих нервів.»

І поряд невеличкий мішечок із сушеною липою.

Просто скарб якийсь! Не віриться, що Вовк міг це посушити, але якщо так — то він молодець.

«Файно дякую, пане.»

Хотілось зробити реверанс уявному залицяльнику або почати танцювати. Надихало на такі пориви ще й відсутність поглядів.

Думала, коли черговий раз вдихала неперевершений запах. Думки починали вальсувати під ритми невідомої мелодії. Я перестала напружуватись, бо вже до кінця покуштувала радість самотності.

«Тепер діло за малим, знайти, на чому готувати й з чого б поїсти.»

Не довелось довго мучитися.

«А чи не в цій горі немитого сміття, я зможу знайти тарілку?»

Взагалі, робити акцент на немитому посуді було якось не чесно по відношенню, до іншого безладу на кухні.

Ось так і випливло наступне питання, яке мене переслідувало:

«Треба зібратись із силами й поприбирати, якщо я тут житиму!»

***

Мами не стало рано. Мені тоді було років чотири, п’ять? Не пам’ятаю. Усе як у тумані. Та це й не страшно. Мої роздуми не похилились зараз у цей бік, я лиш думала про те, що непоганою хазяйкою стала. Тато не силував і не привчав мене ні до чого. Просто йшов на роботу. Спочатку я залишалась із сусідкою, яка ласкаво погодилась зі мною посидіти, бо «як же ця крихітка сама».

Стара відьма, вважала я в дитинстві. Вона була занадто дивною, аби сидіти з дітьми. І пахла старечим одягом. Весь мій час проходив за тим, що ми їли, багато їли. Готувала вона дуже смачно й дуже занадто, як і всі реальні й вигадані бабусі на планеті. Під фразу «подиви, яка ти худенька» в мій рот відправлялась чергова порція солодкого. Відтоді у мене на одну фобію більше.

Також вона постійно розповідала про родину, яка роз’їхалась від неї й показувала старі фотокартки.

Іноді вкладала спати в день, коли її розмови не були цікавішими для неї. Тільки тоді мені вдавалось залишитись у тиші й подумати.

Я швидко дійшла висновку з приводу своєї самостійності. Гарних років п’ять довелось «постраждати», та вже в десять батько міг залишити мене саму, чому я була безмежно рада. Хатня робота не займала весь вільний час, як можна було подумати. Я не була «бідною, стражденною дитиною, яку, навіть, за мітлою не видно, а вона вже мусить тягнути на собі все господарство.«Це постійно говорили сусідки, проходячи, повз наш будинок. Як і про мою мати.