№

Останній раз цей сон снився мені в дитинстві. Я й зараз добре пам’ятаю ту частину мого життя. Не стало мами. Спорожніло. І в цей простір забився «червоний кошмар». Один єдиний він залишився тримати мене за руку.

Я хотіла стримувати свої емоції перед батьком і не завдавати ще більше проблем. Знаю йому також страшно. Хотіла побороти горе. Наївна дитина. Тепер думаю, що ліпшим виходом було загорнутись у свої страждання, не приховувати їх, а пережити й піти вільною далі. Чим більше я стримувалась, тим гірше ставало. Зараз це ясно, як білий день.

Кожна ніч проходила у хворобливій гарячці. Не могла спати й не спати не могла. Кожного вечора я просто відрубалась, провалювалась. Через накопичений недосип, за тижні чи то місяці, могла легко заснути, та не спати.

У страху очі великі. У мого ж їх зовсім не було. Я постійно прокидалась і кричала на весь будинок. Починала кричати бувши ще у сні. Так розповідав тато. Він прибігав, тоді ще відчувалась теплота й турбота від нього, міняв моє простирадло, Боже, як хотілось, аби про це не дізнались сусідські діти. Заспокоював мене. Я знову засинала. Прокидалась. І так раз, за разом. День за днем.

Було враження, що мізки постійно оброблюють якусь інформацію. І поки я не спала, то могла контролювати цей процес. Могла не думати, про це «щось». А коли засинала, божевільний потік нікому було вже стримувати. Він затоплював мене з головою.

Зараз, стоячи в холодній вітальні чужого будинку, я можу проаналізувати минуле. Сказати сама собі «то був лише сон». У дитинстві ж це був первісний страх, неконтрольований, звір, якого ніхто не міг загнати в клітку.

«До речі, про звірів.»

Наскільки ж рано я прокинулась? Достатньо, аби нормальні люди цього не робили. Ще пару годин я не поспішала вставала з ліжка. Намагалась заснути, обдумувала різні дрібниці, та і просто не хотіла підійматись, бо в кімнаті було досить холодно. Вдома би мусіла. Встати, розтопити піч, приготувати сніданок. Ця рутина загалом ніколи не викликала болісних відчуттів. Особливо я любила це робити, коли тато був вдома.

Тільки наш із ним час. Мачуха не любила ранні підйоми. До 10 її можна було не чекати. А я вдалась у татка і його армійську виправку. Так із самого дитинства повелось: «вставай рано, роби багато тоді ввечері зможеш відпочити з чистим сумлінням». Це лишалось нашим острівцем довіри.

Пройшло чимало років, стосунки між нами дуже змінились, слів ставало все менше, а образ і непорозумінь більше. Та кожного, кожнісінького ранку, коли тато був вдома, ми прокидались ні світ ні зоря. Я готувала сніданок, заварювала ароматну каву й ми мали цей час один на двох. Могли розмовляти, перекинутись лиш парою фраз, просто помовчати, кожен про своє, але з-за столу ніхто не вставав. Як тільки приходила мачуха, удавали, що цього нічого й не було, зберігали нашу таємницю. Я швидко підіймалась мити посуд, вдаючи, що ми щойно доїли. Тато цілував її і йшов до домашнього господарства.

— Котра година взагалі?…

Я якось трохи загубилась нині. Потрібно знайти хоч один орієнтир у часі й просторі й то негайно! Погляд почав видивлятись годинник. Та як то кажуть «шукала срібло, а знайшла золото».

Голосно позіхаючи Вовк спускався сходами. У розтягнутих сірих штанях, чорній футболці, сонно почухуючись босоніж перевалювався з ноги на ногу й зі сходинки на сходинку.

— Добрий ранок.

Мій голос перервав його дефіле і змусив шукати джерело звуку.

— Ти рано встала.

Якісь незрозумілі нотки вигулькнули в його зауважені. Роздратування? Не зовсім те. Може, збентеження? Але через що?

— І вже при повному параді… Вау.

— В мене невеликий вибір.

Знизала я плечима. Або вийти в брудній сукні, або голою.

— І то вірно.

Його голос став на тон легше і він знову позіхнув.

По обличчю Вовка пробігли перші думки після пробудження. Він наче щось намагався обдумати, а потім сам же вирішив, що це не вартує витраченого часу.

Обігнув поглядом всю вітальну, зачепив скільки було видно кухні, і знову зміряв мене.

— Мммм, дай мені хвилин двадцять і підемо поїсти.

— Без питань. Тут зачекаю.

Без питань? Але ж куди ми підемо?

— Вовк, куди ми…

Я пізно зреагувала на його вкидання інформації. Спробувала наздогнати, але підбігши пару сходинок нагору вже почула звуки води в душі. Швидко ж він. Може б, і мені вартувало? Не несе ж душком ще? Спробувала виловити небажані аромати. Учора ввечері я була такою «розбитою», а зранку зовсім не подумала про це.

«Помийся за нас двох друже. Тримаю за тебе кулачки.»

На цьому присіла за стіл і все заняття, яке знайшла для себе полягало у спогляданні стіни, підперши руками підборіддя. Коли й це набридло прилягла на руки.

«Може вартувало ще поспати?»

Тепер однозначно пізно про це думати. Я почула кроки на горі, які наближались до сходів. Швидко встала й підійшла до виходу. Не хочу затримуватись тут із цими дивними стінами, що заносять думки в непотрібне русло.

Вовк підбіг, перескакуючи останні сходи. Поклав руку мені на плече і сперся всім тілом. Не настільки, аби я не могла витримати.

Виглядав як нова копієчка. Було враження, що з вбранням змінився і його настрій. Думаю, це таки правда. Бо відчуваю себе спаплюжено, як і моя сукенка.

— Можемо йти.

Він відскочив так само швидко, як і підійшов. Відчинив вхідні двері.

— Дами вперед.

Трошки пригнувся і виставив одну руку.

Я переступила поріг.

— Потрібно буде віддати тобі другий екземпляр ключа.

Сказав він, коли ми вже відходили від дому.

— Це не обов’язково.

— Лиши свою ввічливість. Я не постійно буду сидіти з тобою. У мене є особисті справи. У тебе свої потреби. Мати ключ просто необхідно. Тільки… потрібно його знайти.

Ця фраза прозвучала дивно, здавлено й невпевнено. Можливо, він хотів сказати «забрати ключ»? В іншої людини? Та це не важливо. Нехай усе лишається так.