На новому місці спиться — наречений хай насниться

Ми потроху просувались лісом під лекцію Вовка «топ 5 правил виживання». Було «безмежно цікаво». Настільки, що я встигала провалюватись у власні роздуми й зрідка йому підтакувати.

Залюбки б роздивлялась краєвиди довкола чи намагалась запам’ятати дорогу, якби не одна несуттєва деталь: ми йшли вночі. Тому єдиним об’єктом моєї уваги залишався Вовк.

Варто зізнатись, я була схвильована його зовнішністю. Настільки, що в голові вигулькували думки лише на кшталт: «Якщо просто зараз схопити Вовка за хвіст, той не відпаде?» Тому наступні декілька хвилин я слідкувала за ним, як за маятником на сеансі гіпнозу. Пухнастий…

А що ж сам чоловік? Він був високий, достатньо, аби йому доводилось нахилятись, коли хотів зазирнути мені в очі й спитати щось «серйозне».

Мав сірі вушка, що працювали, маленькими ехолокаторами, приймаючи сигнали від лісу про небезпеку. Вони привертали мою увагу не менше хвоста тому, що я ніяк не могла дати раду думці: «під волоссям у нього заховані ще одні… людські?»

Саме волосся було сірого кольору, як вуха і хвіст, що логічно, і спадало на плечі. Гарно.

На одязі я не могла зачепитись за щось конкретне поглядом. Йому дуже личив чорний колір. Підкреслював… Я думаю він і сам прекрасно знав, що хотів виділити у своєму образі. Диявол криється в деталях. Чорні штани та плащ не виглядали б так гармонійно без срібних прикрас у вигляді декількох ланцюжків і персня на правій руці. Стоп. А вовки хіба не бояться срібла? Чи це про перевертнів? Хмммм. Напевно ні. Або ж срібно не справжнє.

— … ну ось ми й прийшли.

Слова Вовка висмикнули мене з невигадливих роздумів.

— Га?

— Прийшли кажу.

І справді, перед очима стояв будинок. А я й не помітила. Певно, під монотонний голос мого супутника вся дорога пройшла швидко, як у трансі.

Сама по собі будівля була не краща й не гірша за хатки в нашому селищі. Два поверхи увінчані темним черепичним дахом, декілька віконець і червоні дерев’яні двері, призначені, очевидно, для «входу» і «виходу». Звичайнісінький собі, не видавав своїх секретів і секретів господаря. Та це був лише фасад.

Я відчула себе загнаним у клітку кроликом.

«Це що зараз таке моїм очам відкривається?!»

Будинок Вовка не міг похвалитись акуратністю. Та як не міг!!! Дуже завуальоване твердження,, навіть для мене! Тут жертвоприношення проводили?!

Брудна підлога, уся усіяна його сріблястою шерстю. Чи це краще назвати волосся?

 «Скажи, тільки чесно, ти його вичесав чи викашляв? Бо он те ще й мокре. Чого воно мокре?!»

Мої очі з кожною секундою все більше округлювались, а це тільки допомагало шукати нові поклади бруду. Павутину в кожному кутку. Щось чорне он там, добре, хоч трохи далі від виходу. Підлога вся в плямах невідомого походження. І цей різкий запах, що вдаряє в ніс відразу на вході, джерело якого мною виявлено поки не було.

— Заходь давай, не травень місяць. Холодно на порозі стояти.

«ТА Я БОЮСЬ ЯКУСЬ ХОЛЕРУ ПІДЧЕПИТИ!!!»

Вовк заштовхав мене до будинку.

А ось і джерело запаху!!! На кухні лежала дошка для нарізання з останками якоїсь дрібної тваринки, а навколо неї були розкидані шматки хутра. Здається, це колись було кроликом.

«Так люди й перестають їсти м’ясо, доводжу до твого відома, пане.»

— Невдалий день.

Почав говорити Вовк, проходячи до вітальні. Звісно, ти можеш це зробити. Звик уже до хрусту бруду під ногами.

— Про що ти?

— Сьогодні на вечерю всього лише один кролик. Зазвичай у мене є оленина або м’ясо дикого кабана.

Ох-х… Сподіваюся, він їсть м’ясо не сирим… Якщо це так, то я не хочу, більше думати про їжу.

— Слухай, Вовк, може, залишимо кролика на завтра?

Я поставила кошик на стіл у вітальні. Хоч тут було чисто, відносно чисто…

— М? Що це?

— Те, що повинна була віднести вигаданому дядькові.

Я виклала на скатертину хліб і сир. Їх виявилося досить, щоби двоє людей могли наїстися.

— О-о, смачно пахне! Там ще щось є?

— Вино.

— Ну раз ти пропонуєш.

Та звісно, що пропоную. Навіть якщо з кроликом усе нормально і м’ясо не встигло протухнути, я не здужаю зараз готувати. А про вміння Вовка в кулінарному мистецтві теж дізнаватись не хочу.

— Викладай на стіл. Ніж і тарілки можеш знайти на кухні.

«Якщо там є щось чисте.»

— А я поки розпалю комин.

Кухонне знаряддя знайшлось, і дуже швидко: ніж, чиста дошка для нарізання, велика тарілка, під бутерброди, і пара кухликів. Навіщо я взяла два? Їсти, навіть не хотілось, не те, щоби пити. Ще через хвилину сир із хлібом були нарізані й поділені на пари для канапок. Усе, що могла, для цього столу я зробила!

Вовк тим часом закінчив із комином. Стало затишніше.

— Є відкорковувач?

Запитала я, дістаючи пляшку.

— Залиш, зараз сам відкрию.

З цими словами чоловік пішов на кухню. А я знайшла останній інгредієнт до нашого столу. Білий конверт весь цей час ховався в кошику, вдало прикритий продуктами.

З кухні шаруділо. Я почала читати. 

«Любий брате, знаю, що ми давно не спілкувались, і це егоїстично з мого боку просити тебе про щось, та ще й у листі, але в мене нема іншого виходу. Не повертай цю дівчину додому, можеш прихистити її, або… Будь ласка, прошу тебе, зроби це для своєї старшої сестрички. Зараз не та ситуація , аби діяти нерішуче. Я вагітна. І вже не можу терпіти це в моєму домі. Будь ласка…

Твоя Марта.

П.С. це для її ж блага.» 

— Ого…

Я присіла на стілець.

«То ти ще й була вагітна… Але як би я заважала… Ми не сварились останнім часом… Ми ж і не розмовляли… Отже, для мого блага?… Бути тут і зараз?…

Але стоп. Цей лист, він точно був комусь адресований. Можливо, це я помилилась і звернула десь не там. Та де не там? І все одно. Я вдома небажаний гість. Там би звернула, чи ні. Яка вже різниця. Та й лист цей міг бути написаний про людське око. Якщо мене знайде хтось інший і пожаліє. Лист дає привід залишити мене, а не гнати до родини. Чи відразу не давати прихистку.