Ніч яка місячна

Цього ранку мене розбудив аромат свіжоспеченого хліба, і я відразу ж відправилася на кухню.

— Аню, хочу попросити тебе про послугу.

Мачуха говорила солодким, співучим голосом, але в її посмішці відчувалася фальш. У такі моменти було зрозуміло, що справа обернеться проти мене.

Зараз маю погодитись на її чергову забаганку, яку вона приховувала за словом «прохання». Можна було відмовити, але слухати про відсутність відповідальності теж не хотілось. Усі наші розмови протікали доволі шовковисто, якщо я казала «добре», «окей», «угу».

— Про яку?

— Знала, що ти мені не відкажеш. Слухняна дівчинка, як завжди.

«Це не про слухняність.»

— Хочу попросити тебе віднести дещо твоєму дядькові.

— Дядькові?

— Моєму молодшому брату. Мені здавалося, я розповідала тобі про нього.

— Хмммм…

Удала, що намагаюся пригадати, та насправді знала:

«Вперше чую про існування цієї людини.»

Викрий я зараз брехню і на якийсь час ми взагалі перестанемо розмовляти. Краще підіграю.

— Так, здається. Він наче мав приїздити на минуле Різдво, але виникли інші плани. Правильно?

— Чудесно, що ти згадала.

ЇЇ відповідь тільки підтвердила підозри.

Я за звичкою примружила очі, коли посміхалась, аби не показувати справжніх емоцій.

Людина навпроти мене робила теж саме.

— Ось, віднеси йому це.

Вона вручила мені великого кошика, накритого шматком червоної тканини в клітинку. Заглянувши всередину я виявила там буханець свіжого хліба, шматок твердого сиру, червоне яблуко та пляшку вина. Звичайні продукти. Такі, які можна придбати будь-де. Але гарний привід для візиту. Промовчавши кивнула.

— Добре.

Як хороша дівчинка, не стала сперечатись. Узяла кошик і вийшла з дому. Посміхнулася на прощання й радісно помахала.

Прислухаючись до шурхоту сухого листя, я все далі заходила в хащі та вела уявний діалог. Питала й питала: дядько дійсно живе тут? Хіба на цій карті намальований не Зачарований Ліс? Правда, що звідси ще ніхто не повертався, а люди обходять це місце стороною?

«Вам же сподобається, якщо я заблукаю тут і помру?»

Багато про що хотілось запитати її особисто та доводилось стримуватись. Адже хороші дівчатка так не вчиняють.

По правді кажучи, якою б я не була, хорошою чи поганою, мачуха все одно мене ненавиділа. Але поводитись добре означало приглушувати її гнів.

Моє проживання в будинку давно неможливо було назвати приємним, та не вступаючи з нею в конфлікти принаймні можна зекономити сили.

Усе це наразі не мало ніякої різниці. Моя поведінка, слова, стосунки з цією жінкою та батьком.

— Хі-хі…

Придушено хіхікнувши, розгорнула карту, яку дали мені в дорогу. Не так давно я пройшла місце відзначне на ній червоним. І що ж там побачила? Звичайно, ніякого будинку не виявилося і близько. Лише обрив, за яким зяяла прірва. Чомусь так і думала.

«Ну, не так, звісно.»

Медіумів у моїй родині не спостерігалось.

Густі крони майже не пропускали світло. Підкоряючись поганому передчуттю, я уважно дивилася під ноги й слідкувала за всім, що відбувається довкола. 

Ступала дуже обережно, кожен раз, промацуючи ґрунт. А коли спробувала зробити черговий крок, землі під ногами раптом не виявилося.

«Не добре так обманювати.»

Я не впала і вижила тільки завдяки обачності. Але хіба не померла б, якщо була трохи недбалішою?

— Ах… Ха-ха… Ха-ха-ха-ха…

«І чому зараз сміюсь у такій непроглядно поганій ситуації?»

Порвавши карту на дрібні шматочки жбурнула їх догори. Ніби підкоряючись моїй волі, піднявся вітер, який підхопив обривки паперу, несучи геть разом з опалим листям. Білий папір розчинився в небесах.

Я ненадовго замилувалася крихтами світла, що пробиваються крізь листя. Коли останній шматочок карти зник, важко зітхнувши, пробурмотіла:

— Яка дурна…

Але все ж таки, ну все ж таки, мене не покидало відчуття безмежного полегшення. Я глибоко вдихнула й повільно видихнула. Так, дихалось однозначно легше. Можна було подумати на свіже лісове повітря, але я ж бо знала, що це не мало ніякого відношення. Пахло зараз не тільки хвоєю, але і свободою.

Нарешті, мені не потрібно поводитись правильно, говорити мало, з усім погоджуватись. Усе. Я вільна. Хай, навіть, і такою ціною. Та що робити зі «скарбом» однозначно теж не знаю.

Висоти боюсь і відмовляюся вмирати, падаючи з обриву. Повертатися додому тепер теж не можна. Мене там не чекають. І я вже нічого не чекаю. Якщо вернусь, потрібно знову грати роль. А разом з крайнім видихом із мене вийшли сили на це.

Смерть усе ж не найгірший варіант, у даній ситуації. Визнати це було досить легко. Але якщо мені все одно доведеться загинути, я знайду кращий спосіб, ніж стрибок в безодню. Мачуха б ніколи так не вчинила. Не подумала про мене навіть у інтимний момент час моєї смерті. А могла, хоч зараз уявити, що я теж її дитина й заслуговую на увагу.

Після недовгих роздумів вибрала більш прийнятний для себе спосіб.

Лісовий вовк буде їсти мене, поки не насититься. Це більш осмислено, ніж падіння в прірву. Моя плоть і кров стане плоттю і кров’ю вовка, додасть йому життєвих сил.

Навіть одна думка про це радує. З боку, може здатися, що я зійшла з розуму. Але тепер уже все одно. Не хочу залишатись сама бодай у кінці. Маю право. Я шкодую лише про те, що це буде тільки нашим із вовком секретом. Ні мачуха, ні батько не дізнаються про те, що трапиться, і це мене трохи засмучує. З іншого боку, коли помру, мене вже ніщо не буде цікавити. Мертвим байдужі справи живих. Я забуду всі образи, усе стане несуттєвим. В останні хвилини думатиму лиш про фізичний біль, ні більше, ні менше.

Ці міркування мене тішили, вабили, зігрівали. Йшли зі мною за руку. Гуляли лісом, перестрибували через коріння. Та це все, що ми могли робити разом. Ставало дедалі темніше. Я ясно розуміла, що вже ніч, а успіх оминає стороною. Молодий місяць насилу міг освітити те, що знаходиться під носом.